Дві сили, два духовні імпульси направляють нас до спільного пункту, де ми можемо отримати освячуючу ласку. Один імпульс іде від Бога, а другий – від нас. Бог не може допустити якоїсь спокуси, яку б ми не могли перемогти, тобто, щоб вона перевищувала наші духовні сили. Він зі своєї сторони все зробить, щоб ми могли одягнутися силою згори, але справа також і в нас – ми повинні просити у Бога сили, щоб Він нам допомагав, і також, зі своєї сторони, діяти.

Духовні паралітики.

Ми знаємо випадок, описаний в Євангелії, коли друзі паралізованого чоловіка принесли його до Ісуса, але через велику кількість людей не могли доступити до Нього. Що вони зробили? Розібрали стелю і спустили його в кімнату на мотузках на спеціальних ношах. Якби їх не було, то не знаємо, як би цей чоловік міг далі жити.

Так і з людьми, які, мимо того, що щось знають про Бога, та не можуть рухатись до Нього. Хто їх тримає? По-перше, лінивство; потім байдужість до власного спасіння; приклад грішного світу; тілесні пристрасті і в загальному людська неміч. Але також тут замішаний і диявол. Ситуація, в якій опиняється наша душа, подібна до тієї, в якій муха, спіймана павуком і обмотана павутинням, хоч і жива, але рухатись не може.

Крім того, стара людина не дуже-то й хоче мінятись. Потрібно відкинути старі справи темряви, позбутися  гріховного товариства, відмовити собі в тілесних задоволеннях і т.д.

Добрі друзі – це ті, хто молитовно почне боротися за душу свого товариша. Молитися – це ніби додавати вищої сили духовному паралітику, випрошуючи її у Бога. Наша молитва розриває пута, проганяє нечисть, дає нову силу, і тоді стається чудо – оздоровлення духовного паралітика через його власну дію.

Божа ласка, надприродна дія Божа, Божа допомога.

Я є окрема особа, але роздвоєна у своїх діях і мисленні, в залежності від того, хто бере верх на олімпі нашого Я. Дух, душа і тіло. Дух – це інтелігенція душі, тоді як інтелігенцією тіла може бути голова або серце. Божа благодать діє, і вона вже є достатньою. А зараз ми зі своїми актами розуму і діями наближаємося до пункту, де ми можемо отримати пропуск в стан, в якому наша особа, тобто душа, отримає освячуючу ласку. Це стан, перебуваючи в якому, ми маємо запевнення (або пропуск) в потойбічне щасливе майбуття. Цей стан перебуватиме в нас аж до того часу, поки ми не вчинимо важкого гріха. Вся суть повноцінного духовного існування полягає в тому, щоби в ньому перебувати. Це виглядає так, якби хтось видужав від важкої хвороби, і хоче жити так, щоб не повернутися до неї знову. Звичайно, найкращим середником для вступу до цього стану є добра сповідь. Розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх,  йди в мирі і більше не гріши, – ось такі слова ми чуємо, коли священник говорить розрішальну молитву до каянника. Це дає нам певність у тому, що Бог нам простив. Спонукою до доброї сповіді може бути навіть страх перед пеклом, викиди або голос совісті, а в більш досконалих душах – жаль, що ми зрадили у любові нашого найвищого Добродія і люблячого Батька-Бога. Хоч страх перед пекельними муками і недосконалий, але його вистачає для відпущення гріхів у Святій Тайні Покаяння.

Як сповідатися, наприклад, воїнові, який ранений лежить на полі бою і знає, що у нього лишилися лічені години життя? «Господи, прости мені за всі мої гріхи, якими я тебе образив, як найвище Добро». Цей акт совершенного жалю може замінити сповідь перед священником.

Є релігійні спільноти, де немає Святої Тайни Сповіді. А владу відпускати гріхи Господь дав Своїй Церкві, коли сказав Апостолам після Свого Воскресіння: «…кому відпустите гріхи, тим відпуститься, а кому залишите, зостануться» (Ів. 20:23). У цих спільнотах немає сповіді, бо немає Святої Тайни Священства, яка уділяється єпископом, який був рукоположений іншими єпископами (і ця  тяглість покладання рук тягнеться аж до апостольських часів). Це називається апостольська спадкоємність.

Апостольська спадкоємність — принцип церковного права в католицькій, православній, англіканській, та в окремих лютеранських церквах, відповідно до якого церковна ієрархія прямо і спадкоємно сходить, через безперервну низку рукопокладень (хіротоній) єпископів до поставлених Ісусом апостолів.

Неміч людська відбивається у різних молитвах людини, яка хоче жити побожно і просить у Бога допомоги. Ось одна із молитов, яку ми читаємо на Утрені  8-го голосу в п’ятницю на Господи взиваю я… «Коли подумаємо про цей страшний час іспитування твого, Судді всіх і Бога, всі ми сповненні тривоги: плачемо і сумуємо і ридаємо, згадуючи нашу бездонну злобу. Тому спаси нас, Чоловіколюбче, молитвами мучеників твоїх, і визволи від муки, як милосердний». Звичайно, Господь не залишить своїх вибранців, які волають до нього, без допомоги.

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ