Ще раз повторюся: духовність – це шукання Бога. Шукати можна по-різному, бо немає однакової дороги для всіх. Але, коли б зібрати всі шляхи, то вони обов’язково ведуть до Бога, до зустрічі з Ним у вічності. Це як водні джерела, які впадають у ріки, а ріки – в моря, а вся водна стихія, як у законі сполучених посудин, переливається на планеті земля, знову і знову наповнюючи водні ресурси землі.

Наведу приклад з літургійного життя нашої парохії в Запоріжжі. Це був якраз понеділок після неділі Блудного сина, на Святій Літургії, де читається Слово Боже, яке читається кожного дня і дає нам можливість застановлятись над ним, щоб упорядковувати своє життя. Людей було мало, але це були ті, які майже постійно приходять на Святу Літургію. Згідно черги мав проповідувати о. Андрій, але, так як його не було, то проповідував о. Олександр, його помічник. Та мене зачепили окремі слова апостола Івана у його першому соборному посланні, і я хотів якось прокоментувати їх, але щоб в цьому брали участь і вірні.

«Хто неправдомовець, як не той, хто перечить, що Ісус є Христос? Він Антихрист, що відрікається Отця і Сина» (1 Ів.2.22;) Виявляється, не всі вірні розуміють такий термін, як «Христос». Я кажу: мене, наприклад, можуть назвати Степан Петрович, а як Ісуса? Логічно, що Його мали б назвати Ісус Йосифович. На сході називали так: Ісус, син Йосифа. Але він отримав також назву – Христос.

Грецьке слово «Христос» перекладається як помазанник, у єврейській мові – «машиах», а в українській – Месія. Це той, хто мав визволити Ізраїль з-під Римського іга і стати главою Ізраїльського Царства. Тому вони і запитували Івана Хрестителя: «Чи ти Христос?», бо очікували на прихід месії і знали старозавітні пророцтва, які вказували навіть на час його приходу. Євреї досьогодні очікують приходу Месії.

Він став помазанником Божим, або Месією, для цілого людського роду. Він визволив весь людський рід від наслідку первородного гріха і відкрив ворота до неба всім праведникам, які повмирали до Його приходу. Свята Тайна Хрещення позбавляє нас від первородного гріха, але наслідки його залишаються. Тому всі послідовники науки Ісуса отримали назву «християни», а перед тим їх називали «святі». Це сталося в Антіохії. «І збирались у Церкві вони цілий рік, і навчали багато народу, і в Антіохії найперш християнами названо учнів» (Д.А.11.26;).

Можемо запитати: а яке відношення це має до духовності? Має, і то дуже велике. Богословське розуміння приходу Сина Божого на землю, згідно науки Католицької Церкви, дає правильне розуміння післанництва Божого, і дає правильний напрям без різних сектантських відхилень, що вийшли в публічний простір в часи розвитку протестантизму. В цьому помилився і сам Мартін Лютер, засновник протестантизму, монах-августіянець. І то так помилився, що шлюб з монахинею-бенедектинкою Катериною Бора, яка втекла з монастиря, брав у великодню п’ятницю. Спільно мали шестеро дітей: трьох дівчаток і трьох хлопчиків. Отже, для нас Христос – це Ісус з Назарету.

Кожна людина по-різному розуміє поняття «духовність».

Хтось взагалі не думає про це, просто живе нормальним християнським життям; і, коли ми дивимося збоку на їх поведінку, розуміємо, що вони також роблять поступ в духовному житті, хоча над цим навіть не застановляються. З дня на день, виконуючи заповіді Божі, вони прямують до Царства Божого з впевненістю, що дорога в них правильна; так воно і є. Їхнє життя також не позбавлене труднощів: жити серед світу, з різними матеріальними труднощами і життєвими клопотами, особливо зараз, в часі війни, і не забувати, що ми є діти Божі, – це зовсім не легко.

Мав недавно розмову з однією людиною, яка займає високу ступінь церковного достоїнства. Вона з природи і свого призначення повинна бути духовною. Але раптово стається інсульт, і вона опиняється між життям і смертю. Бог витягнув її з цієї хвороби, і тоді вона прискіпливо і критично подивилася на своє минуле життя і зрозуміла, що могла прожити його краще. І він зізнається мені, що дякує Богові за інсульт, який відкрив йому ще більше пріоритети духовних цінностей. Дякує Богові.

Таке іноді говорять хворі на рак. Вони дякують Богові, що послав хворобу, щоб вони могли більше пізнати Його.

Але є й інша категорія людей, які були позбавлені християнського виховання, і основна проблема для них полягала в тому, щоб взагалі фізично вижити. Ми їх бачимо у нас на парохії. Вони приходять на безкоштовні обіди. Отець парох почав старатися, щоб, крім тілесного хліба, дати їм і духовний. Кожного четверга вони приходять на катехизацію після Служби Божої. Але все одно є окрема категорія людей, які ні за що не переступлять поріг храму. Так дивно дивитися на них. Вони будуть стояти на задвірках, або десь примістяться біля храму, ніби їх не видно, а ми їх бачимо через вікно. Стоять такі похнюплені, як живі тваринки, що чекають на їжу, але вони ж люди!.. Обличчя сірі, очі порожні, вуха, які не хочуть чути, і уста сумні… Але пробивається голод, і відчувається, що їм потрібно тільки підкріпитися, а завтра вони прийдуть знову. Про таких Ісус казав, що вони подібні до овечок, які не мають пастиря. Жниво велике, а робітників мало.

Щось залишається після таких наук? Звичайно, щось обов’язково залишиться.

Про яку духовність тут можна говорити? Головне, щоб вони усвідомили своє призначення, і не розійшлися з Богом. А вже потім можна говорити і про якісь ступені духовного росту.

Але ми шукаємо більші глибини життя духовного, і це можна знайти в таких людях, які присвятили себе цілковито служінню Богові і людям. Це життя святих, доля яких настільки різноманітна, що розумієш, що двох однакових святих важко знайти.

Тому кожен з нас нехай роззирнеться навколо себе, і подивиться, що він може зробити. Не полишаючи середовища, в якому живе, робити поступ у духовному житті, а також допомогти в цьому іншим.

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ 5, 15 березня