Написати щось про дружбу попросила мене одна особа. Я подумав: напевно, щось не складається у неї в цьому плані.

 

 

Крім того, дружба у різних людей може складатися по-різному, в залежності, який спосіб життя ведуть, в якому місці живуть і чи спосібні на дружбу. Дружба іноді починається з дитячого садочку, а хто не ходив до нього, то зі шкільної лави, або зі спільного місця проживання. І з часом вона може набирати різних форм. Коли людина дорослішає, то і мислення набуває нової форми і змісту, і тоді наші уподобання можуть не співпадати з уподобаннями тих товаришів, з якими ми тісно дружили. І тоді нашій дружбі може бути кінець.

 

 

Знайшов синоніми слова дружба. Ось вони: товаришувати. Приятелювати. Брататися. Любитися. Злигатися. Подругувати.

 

 

Дивні слова синоніми, але хтось їх вживав і вживає. Наприклад, слово «товаришувати» має корінь «товар» і тоді випливає, що нас пов’язує якийсь спільний інтерес, пов’язаний з товаром – бізнес. «Приятель», напевно, походить від слова приємний – той, хто до нас приязно ставиться. Козаки могли звертатися один до одного «пане–брате». Брататися – це так дружити, як з рідним братом. «Любитися» більше підходить до дружби чоловіка і жінки, бо любитися двом мужчинам завжди буде виглядати підозріло. Як пояснити термін «злигатися»? Подивився словник і знайшов такі пояснення: мати з ким-небудь якісь зв’язки, спільні справи (зазвичай негативні); вступати в любовні стосунки з ким-небудь.  «Подругувати» підходить близько до слова дружба, і ми кажемо, що найкращий наш друг буде у мене за дружбу на весіллі. А найближча подруга – дружкою. Найкращий друг – звичайно, це законна дружина, а для дружини найкращим подругом буде її законний чоловік. І тому в акті церковного шлюбу обоє молодят промовляють такі слова:

 

 

“Я, (ім’я),  беру тебе (ім’я)… за жінку/мужа. І прирікаю тобі любов, вірність, чесність подружню, і послух подружній (ці слова говорить тільки дружина). І що не залишу тебе аж до смерті. Так мені, Боже, поможи, в Тройці Святій Єдиний, і всі святі”

 

 

«Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Буття 2,24) — так визначає Господь суть цієї Тайни. «Що Бог поєднав, хай людина не розлучає» (Мат. 19:1-12;)

 

 

Оці слова «і що не залишу тебе аж до смерті» роблять подругів найближчими друзями. Вінча́ння — одне з таїнств — союз чоловіка та жінки, освячений Церквою, де, як вважається, Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле. В Святій Тайні Вінчання Господь подає свою благодатну допомогу, щоб подружжя мало змогу поборювати всі негаразди, які трапляються у спільному житті. Вступаючи у шлюб, чоловік і жінка перед Богом обіцяють одне одному любов, вірність та чесність подружню впродовж усього життя. Церква сприймає шлюб як Тайну, причому Тайною є не стільки вінчання, скільки сам шлюб, як союз чоловіка і жінки, освячений церквою і їхня згода на спільне життя.

 

 

Нині багато молодих пар, які живуть, як ми в народі кажемо, на віру, бояться зв’язати своє життя цією Тайною, бо вважають, що вони можуть розвестися, коли хочуть, а так будуть зв’язані церковним шлюбом. А у те, що у них не буде тої Божої благодаті, яка допомагає нести всілякі труднощі життя в подружжі, не вірять або не розуміють.

 

 

Але продовжуємо свої роздуми про дружбу.

 

 

Звичайно, друзі, які мають спільні інтереси, завжди будуть ближчі один одному. Крім того, якщо є почуття гумору, або дар Божий для співу, або володіння якимось музичним інструментом, то такі люди будуть більш бажаними гостями в домі. Тягар життя пригноблює багатьох, тому для віруючих друзів спільна молитва також є великим привілеєм для зібрання. Тому не дивно, що зібрання по домах для читання Святого Письма і спільної молитви приносить найбільшу радість для душ духовно споріднених.

 

 

Після школи роз’їжджаються наші друзі в інший світ. Хто на навчання, хто на роботу в різні куточки нашої країни, хтось навіть за кордон. І так наша дружба майже розпадається, хіба що людина залишається на тому ж місці, де і жила, і тоді дружба вже дорослих людей має зовсім інший вимір. З’являються нові товариші, яких ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху. Важко тоді визначити вірність у дружбі людей, яких ти зустрічаєш пізніше. І правду кажуть, що друзі пізнаються в біді.

 

 

Дружба чоловіча зовсім відмінна від дружби чоловіка і жінки. Жіноча дружба також відмінна від чоловічої. Все полягає у відмінності інтересів, побажань, смаків. Відмінність статі впливає на дружбу чоловіка і жінки. А одностатевість  жіночої дружби, фізіологія, будова тіла, гормони – все це робить їхню дружбу не такою міцною, як у чоловіків. Чоловіки керуються логікою, а жінки – чуттєвістю. Тому серце у жінки стоїть на першому місці, і тому любов їхня сильніша.

 

 

Наведу один приклад. Великий паводок, ріка розлилася, і раптом бачать люди, як по річці несеться колиска з маленькою дитиною. Пливли також і крижини, бо це було весною. Мужчини збіглися і думають, як десь перехопити на повороті колиску з дитиною. І тут прибігає одна жінка, чує що діється, кидається, не роздумуючи, у воду і, підпливши до колиски, витягає її на берег. Ось крик серця і героїзм, а не раціональне мислення чоловічої голови.

 

 

Так поступила моя мама, Анастасія, коли її онучку Наталку сани з гори занесли на середину замерзлої річки, а потім і у воду. Вона кинулася в ріку, добре, що було не глибоко, і витягнула її на берег. Дитина вже пливла оберненою лицем до води і могла би втопитися, якби вчасно не прибула допомога. На березі вона каже: «Бабуню, я буду вмирати. Мама каже: «Ні, Наталочко, ти вже не будеш вмирати». Ось живий приклад героїзму жінки.

 

 

Такий діалог відбувся у Бога з Адамом і Євою після упадку в гріх: «А жінці сказав: «Помножу вельми болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою». І до Адама сказав Він: «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: «від нього не їж», проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі і ти будеш їсти траву польову. У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся в порох» (Бут.3.16-19;) Адам поплатився, бо послухав Єву, яку йому дав Бог. Ось такий вирок виніс Господь, і ми унаслідували цю кару. Хоча Бог сказав: «Недобре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч відповідно до нього» (Бут.2.18;) Але ця поміч привела Адама до гріха. Адам виправдовується перед Богом, говорячи таке: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут.3.12;) Помічниця спокусила його до гріха. Тому є така приказка, що всі біди від жінок. Звичайно, що не всі біди від жінок, бо маємо приклади святих жінок, а серед них – Пресвяту Богородицю.

 

 

Тому при виборі майбутнього супутника життя потрібно бути дуже обережним.

 

Приходить жінка до священника і каже, що хоче розводитись. Розказала про своє нелегке життя з чоловіком, а священник каже їй: «А де ти була  раніше, чому не приглянулася до нього?» «Бо дурна була, глупа», – відповідає вона. Тоді священник каже їй: «Йди і дякуй Богові, що тебе, таку глупу, взяв». Анекдот, але щось у тому є.

 

Знаю приклади, коли молоді пари почали ходити на передшлюбні науки, та й розходилися  ще до шлюбу.

 

 

Приведу відгук однієї молодої дівчини на статтю про дружбу; друкую за її згодою. «Дружба буває дуже різною. Комусь вдається дружити з легкістю; така людина всюди бажана. А комусь дружба важко дається. Хтось відкритий і легко може підпустити до себе, а хтось закритий і може не мати друзів. Мені здається, вчитись дружити треба так само, як вчитись любити (та чи можна навчитись любити?..) Це дуже гарно, коли є дружба, яка потрібна людині в певний період життя – тоді Бог дає людині друзів. А коли людина йде далі, дає інших».

 

 

Дружба між священниками.

 

 

Дружба між священниками починається ще з семінарії. Шість років спільного навчання дають можливість не тільки отримати богословську освіту, але й навчитися співжиття зі своїми товаришами. Цей комплекс навчання називається семінарійною формацією. Ця дружба дуже потрібна, тому що в майбутньому священник зустрінеться з різними людьми, з різними характерами, вихованням, поведінкою, і вже буде мати якийсь досвід у спілкуванні з ними. І якщо у священника буде любов до своїх вірних, то, напевно, він зможе дати собі раду у складних життєвих пасторальних ситуаціях. Священники завжди мають пам’ятати, що люди йдуть до них, як до Ісуса Христа.

 

 

Мені завжди було дивно, що в семінарії не було випадку бійки між семінаристами. Так, були важкі характери, і, якщо такі семінаристи жили разом, то їх розселяли, щоб не загострювати ситуацію.

 

 

Коли один священник повівся не духовно, то вірянин йому сказав, що фелон ще не робить його священником.

 

 

Звичайно, сама приналежність до семінарійної спільноти не робить алюмна побожним. Він мусить на перших порах примушувати себе виконувати семінарійні приписи. Ось тут виробляється дисципліна, яка в майбутньому стане в нагоді в пасторальному служінні. Адже йдеться про те, що парохові потрібно бути готовим до різних ситуацій, як лікарю на селі. Навіть повсякденна Служба Божа повинна бути просякнута вірою, що ось тут приходить Господь на слова освячення. І ти вже спілкуєшся з Живим Богом. З Живим Богом, Воскреслим Христом. Це нічого, що Він до тебе не промовляє, але Він ось тут, в маленькому шматочку Хліба і Вині у чаші. Це тільки очі бачать хліб і вино, а очі віри бачать Воскреслого Христа. І цю віру потрібно передати вірним.

 

 

Але поки що йде навчання, є бажання закінчити семінарію і отримати священниче рукоположення, щоб нести людям Слово Боже і Святе Причастя. Мрії фантастичні, що ми навернемо весь світ, ну, може, свою парохію, а потім виявляється, що спочатку потрібно самого себе навернути і укріпити у вірі.

 

 

Проблема також є в тому, в якому стані хтось хоче рукополагатись – в безженнному чи жонатому. Якщо в безженному, то процес цей буде прискорений, якщо в жонатому, то потрібно виділити ще якийсь час для знайомства з подругою життя. І ця проблема з часом усувається і їмость (або пані матка, як її називають) стає твоєю дружиною. Ось від неї в більшій мірі буде залежати твоє ревне чи прохолодне служіння. Вона стає твоєю підтримкою у священничому служіння. Ой, як же хочеться, щоб саме так і було!..

 

 

Ось і наше рукоположення, багато родичів і знайомих присутні на моєму акті рукоположення священничого. Перше благословення, роздача пам’ятних образків. І ось призначення на мою парохію. Багато однокурсників з часом були також рукоположені. Хто ж стане моїм кращим товаришем?..

 

 

Звичайно, залишаються друзями ті, хто в семінарії був тобі другом. Проблема в тому, що там ми могли спілкуватися будь-коли, а тут віддаль не дає нам цієї можливості. Але є засоби комунікації, а також можливість поїхати і вживу зустрітись з товаришем. Порівняння храмів, плебанії (так називається священничий дім), кількості дворів, єпископів…

 

 

Від владики в багатьох випадках залежить твоя доля. Але краще шукаймо друзів в піднебесній, а на землі вони завжди будуть.

 

 

Як планує своє служіння мій друг? Що робить з молоддю і дітьми? Які молодіжні програми є в його пасторальній повсякденці? Чи хтось його особисто підтримує з мирян?

 

 

Візьму декілька прикладів зі свого власного служіння на парохії.

 

 

Відмінність полягала в тому, що я приїжджав з монастиря тільки на суботу і неділю (або перед празниками), а парохіяльний священник живе на парохії, і люди його завжди бачать. Думаю, найкращим свідоцтвом, що він – духовна особа, є те, що отець ходить завжди в підряснику, і тоді навіть чужа людина, чи гість, коли побачать таку особу в такому одязі, одразу  розуміють, що це священник.

 

 

Це є нелегкий подвиг – ходити завжди в підряснику. Але він також має і свої добрі наслідки. В нас один отець в Макіївці, що біля Донецька, з Донецько-Харківського екзархату, завжди ходив в підряснику, і до державних установ також. І він в цьому виграв, бо його як батюшку почали поважати, і він міг тоді легше отримати земельну ділянку під забудову церкви. Вона, ця ділянка, є і досі, з поставленим на ній хрестом, але клята війна нам все перечеркнула… Наші молоді священники з Мелітополя також стараються завжди ходити в підряснику.

 

 

Звичайно, ставлення людей до монаха є відмінне,  як до жонатого священника. Вони його більше поважають, може, навіть жаліють, хочуть краще нагодувати, коли він приїде на парохію. На перших порах, коли наша Церква вийшла з підпілля, багато монахів було задіяно у парохіяльному служінні. Така була потреба часу. Але це також дало нам можливість побачити парохіяльне життя зсередини. Крім того, ми могли знайомитись з жонатими священниками, це найзручніше було тоді, коли були празники, і ми мали спільне богослужіння. Бачили їмостей –жінок священників. Їхня поведінка була завжди скромна. Не знаю, як там вдома, але назовні вони були скромні. Згідно яких прикмет чи чеснот вибирали собі семінаристи своїх майбутніх подруг, важко сказати, але всі вони були завжди симпатичні, а деякі навіть і красиві. В цьому плані – щодо фізичної краси чи неправильного смаку у виборі своїх дружин священникам  не можна дорікнути. В цьому вони добре розумілися.

 

 

Проповіді.

 

 

На перший погляд, паства завжди хоче бачити свого отця красивим, з кучерявим волоссям, з гарним голосом. Але це тільки на перший погляд. Головне у стосунках парафіян і священника – проповіді і відношення до людей. Ось де має бути любов.

 

 

Багато людей не сприймали слово «православний». Воно асоціювалося з Москвою, яка нам вчинила стільки зла. І дуже важко було вводити його в текст богослужінь, бо була ще частина священиків, що теж виступала проти цього слова.

 

 

Слово «православний» більше підходить до віри. І тому ми завжди молимося «утверди, Боже, Святу Православну віру….» Хіба ми не правдиво славимо? Церква не так «православна», як «вселенська», або «соборна», яка об’єднує в собі Церкви «свого права» в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську  Церкву навколо Римської Церкви. Єпископові Петру, як голові Римської Церкви (тому що він у Римі помер), дав владу зв’язувати і розв’язувати сам Ісус Христос (див. Мат.16.17-19;) Тому вона має вчительський уряд (ecclesia  magister imperium), але всі церкви між собою є ЦЕРКВАМИ-СЕСТРАМИ. У багатьох спірних богословських питаннях завжди відносилося до Риму, як до остаточної кафедри, для їхнього вирішення. «Roma locuta causa finite» – Рим сказав, справа закрита.

 

 

Чому я це приводжу як приклад? Тому що після виходу з підпілля утворилося три групи священників. Одні, які вийшли з підпілля. Другі, які сформувалися вже в теперішніх семінаріях. І треті, які розуміли, де є правдива Церква, і перейшли з Московського православ’я до греко-католиків. Ця третя группа, може, і несвідомо, але теж боялася слова «православний». І з усіх сил відхрещувалася від нього, щоб їх не запідозрили у поширенні «православ’я».

 

 

Тому якоїсь глибшої дружби між ними не було. Добре, що тоді блаженної пам’яті Патріарх Йосиф Сліпий, після повернення із заслання, у Благовіснику, який видавався в Римі, написав пояснення про вживання слова «православний», наказавши нам цього слова не зрікатися.

 

 

Я пам’ятаю ті часи, коли першим храмом, який перейшов до нашої Церкви, був храм Преображення Господнього у Львові. Це сталося 29 жовтня 1989 р., коли на Святій Літургії о. Ярослав Чухній згадав імена Папи Івана Павла ІІ, Блаженнішого Патріярха і Кардинала Івана Любачівського і митрополита Володимира Стернюка.

 

 

На той час настоятелем парохії був о. Андрій Горак, майбутній єпископ в УПЦ КП, який, зачинившись у бічній захристії, не бажав покидати храму впродовж цілого тижня і залишив його аж в суботу.

 

 

Історична довідка. Храм Преображення Господнього (колишній костел Трінітарський) — пам’ятник архітектури у Львові. Знаходиться в центрі Львова, на вулиці Краківській, 21. Будівля була побудована в 1703—1731 роках як костел римо-католицького ордена трінітаріїв. У 1898 році була закінчена перебудова костелу під Преображенську церкву і була передана греко-католикам за проектом архітектора С. Гаврішкевіча. Після псевдо-собору 1946 року вона перейшла у руки РПЦ. У 1989 церкву знов перейшла в руки УГКЦ і носить назву Храм Преображення Господнього.

 

 

20 вересня 1948 року після богослужіння в Преображенському соборі був убитий отець Гавриїл Костельник, який керував процесом приєднання греко-католицької церкви до Російської православної церкви. В цьому обвинуватили оунівців, але це, напевно, зробили КДБісти, бо він вже їм не був потрібний. Так само вчинили з тими отцями, яких висвятили на єпископів, щоб показати, що собор був легітимний, бо були присутні єпископи. Це були вікарій Перемиської єпархії о.Михайло Мельник і парох міста Копичинці, Станіславівської єпархії о. Антін (Антоній) Пельвецький. О. Антонія Пельвецього святили 24 лютого 1946 року у Володимирському соборі Києва, о. Михаїла Мельника 25 лютого 1946р. в цьому ж соборі.

 

 

Згодом ініціативна група попросила дозволу офіційно провадити свою діяльність на чолі з о. Гавриїлом Костельником. Висвячений єпископ Михайло Пельвецький раптово помер в Києві в готелі «Київ» 9 жовтня 1955р. Версія – отруєння. 13 жовтня 1955 року похований на міському цвинтарі в м. Дрогобич.

 

 

Владика Антоній Пельвецький пережив свого попередника на два роки. Ухвалою синоду РПЦ від 19 лютого 1946 року, адміністратор вл. Антоній був призначений єпископом Станіславським і Коломийським і помер від серцевого нападу 3 лютого 1957. Похований в Станіславові (Івано-Франківськ).

 

 

Отець Ярослав Чухній зробив цей крок, і він був дуже важливим і гарним прикладом для інших священників, які вагалися і не мали такої сміливості. 4 листопада 1989 року проти нього відкрили кримінальну справу за незаконне захоплення храму. Але це вже був процес, на який влада не мала впливу.

 

 

Цей храм стає осередком життя нашої Церкви. Вперше тут урочисто ввійшов у храм владика-митрополит Володимир Стернюк. Великий здвиг народу. Потім були богословські лекції, проведені о. Андрієм Чировським, о. Михайлом Димидом і іншими богословами. Вперше тут провів свої місійні науки о. Ярослав Дибка – редемпторист з Канади. На мене його проповіді справили дуже велике враження. Ось правдивий місіонер, і так повинно проповідуватись слово Боже. Він наводив такі приклади про любов Божу, про прощення гріхів Ісусом, що я по сьогоднішній день їх пам’ятаю. Отець Ярослав Дибка потім мені сказав, що він тоді дуже змерз, було холодне повітря над його головою (бо була пізня осінь).

 

 

Саме з цього часу дружба зав’язується глибше між тоді вже діючими в нашій Церкві священниками. Священників, що перейшли, навіть залучають до праці в канцелярії в храмі Св. Юрія. Отже, їм довіряють. Це дало можливість іншим священникам визначитись щодо переходу до нашої Церкви. Я мав можливість служити в м.Белзі, а потім мене призначили в с.Кам’янобрід, і тоді я мав можливість краще приглянутись до священників, що перейшли в лоно нашої Церкви.

 

 

Пригадую, як був Празник Введення в храм Пресвятої Богородиці в с. Цунів (сусіднє село біля Кам’яноброду). Отець-настоятель Василь Черепанич, дуже гарна, спокійна, інтелігентна людина, був з тих священників, що перейшли до нашої Церкви. Як зараз виявилося, вже покійний, помер майже чотири роки тому. І ось зібралися його друзі, і очолював Святу Літургію один з його співбратів у священстві. Проповідь була дуже добра, промовляв як золотоустий, і я подумав, що серед них також є гарні духовні люди. Потім ще ближче познайомились на гостині. Моя дружба з ним стала більш тісною, я також запрошував його на наш Празник Успіння Пресвятої Богородиці. Його їмость пані Ганна писала вірші, в них така була любов, що це можна було наглядно побачити. Я подумав – оце взірець священичої сім’ї.

 

 

Потім вони побудували нову церкву, і біля храму завжди був такий порядок! Я запитав його: «Як ти умудряєшся підтримувати такий порядок?». Він мені каже: «Я виходжу, і біля мене паламар. Я нічого не говорю, тільки дивлюся на те місце, де треба щось зробити. І він це розуміє, і ми робимо». Я подумав, що в нас пан Федір, наш паламар, сам знав що робити, був дуже господарний і мудрий чоловік.

 

 

 

Я старався свої проповіді так готувати, щоб більш аргументовано переконувати про якусь правду, тобто робив наголос на прийняття розумом. Одного разу наш парафіянин, пан Богдан Берко, сказав мені таке: «Ви, отче, говорите такі проповіді історичні, чи розумово аргументовані, а отець Василь говорить проповіді більш побожні». Його проповіді були більш духовні і, можна сказати, такі, що промовляли до серця.

 

 

Правильно нас навчали, що в людини є два способи сприйняття. Один розумом, другий – серцем. Отже, до цих двох джерел потрібно одночасно промовляти.

 

 

Дружба між священниками побудована на спільних інтересах. Духовних або матеріальних. Ось в тому плані роль пані–матки є велика… Як вона налаштує свого отця?.. Щоб не було заздрості. Тут бачимо, що матеріальне також відіграє не останню роль. Звичайно, сім’я, діти, школа, навчання, хвороби, або навіть і якісь відпускні поїздки вимагають коштів. І тут ти залежний від своєї парохії, від кількості дворів, від того, знаходиться вона в місті чи селі.

 

 

Солідарність між священниками.

 

 

Я не знаю, чи були якісь фонди, щоб регулювали майновий стан священників? Тут роль єпископа і його канцелярії має бути на першому місці. Стратегія праці цілої канцелярії повинна бути побудована так, щоб не відчували себе покинутими ті священники, що служать на бідних, віддалених гірських парохіях.

 

 

Також потрібно подумати про їмостей, які залишилися самі після смерті свого чоловіка. Хто їм допоможе, як не Церква?

 

 

На Сході України між нами нема заздрості. Ми майже всі в рівному достоянії. Але є фонд медичної допомоги, де можна отримати фінансову допомогу на лікування. Ми б не вижили тут з фінансування наших вірних, тому мусять бути інші фонди, які нас підтримують.

 

 

Іноді є викривлене поняття про допомогу нам, священникам на Сході, у священників з Західної України, тобто, що ми забезпечені, а вони – ні. Приїжджайте сюди і ви будете забезпечені, якщо ви так думаєте.

 

 

Солідарність священників цілої України.

 

 

Чому б не приїхати якомусь священникові з Заходу України і послужити ну, нехай, два місяці тут? А наш отець міг би місяць десь відпочити, а потім замінити цього отця на його парохії. Ось тоді таке бойове хрещення по-справжньому поєднало би нас.

 

 

Я спостерігаю, що нас об’єднує одна мета. Донести Слово Боже до тих людей, які не мали можливості його почути. А їх тут багатенько. Навіть реколектанти, які приходили до нас давати духовні науки, зауважували що наші отці всі добрі. Та і я сам чув від людей місцевих такі слова: «…у вас батюшкі хорошіє». Оцю доброту і ставлення до них вони відчувають серцем, і тут ніяк не обдуриш. Кожен з нас радіє, коли бачимо, що люди приходять з радістю на богослужіння, і ти вже можеш знати багатьох по імені, і вони в більшій кількості приступають на Святій Літургії до Святого Причастя.

 

 

Це наслідок нашої праці, плід духовного служіння. Це святий обов’язок кожного священника.

 

 

Згадаймо слова апостола Павла, які він говорить у своєму першому посланні до Коринтян: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії.» (1Кор.9.16;).

 

 

---

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ

8-19 грудня 2023 р.Б.