Колаж: Суспільне Львів

Отець Олег Кришталь – військовий капелан першої окремої бригади імені князя Лева Державної спеціальної служби транспорту України. Ще з часів навчання у Львівській духовній семінарії Святого Духа відчував, що хоче бути поруч з військовими. Тож почав відвідувати військові частини та проводив зустрічі з нашими захисниками. Відтак і розпочалося його служіння військового капелана, яке триває і до сьогодні.

Які риси має мати військовий капелан, чи є віра в Бога “на нулі”, що мають робити цивільні, щоб військові не відчували себе чужими – читайте в інтерв’ю.

Ще в студентські роки ви працювали з військовими, а згодом чітко вирішили, що будете військовим капеланом. Що наштовхнуло вас на це? Чи відчули що це ваше покликання?

– Я пішов ще з першого курсу служити як семінарист. У нас є при семінарії у Львові Центр душпастирювання військовослужбовців імені святого Георгія Побідоносця. І кожен семінарист має нагоду піти і шукати себе в цій чи іншій сфері душпастирства. Я був з першого курсу в тому Центрі душпастирювання військовослужбовців. Працював з різними військовими і курсантами: Академії сухопутних військ, з Нацгвардією і Збройними силами України. І вже після закінчення семінарії, ще будучи братом, попав власне в першу бригаду ім. князя Лева. Це було справді випадково, такий Божий промисел, бо заніс хлопцям вервиці і так залишився з ними. Наразі я є бригадним капеланом і разом зі мною служать ще 3 капелани.

Якщо порахувати ще з часів семінарії, то скільки років ви є капеланом?

– Якщо порахувати всі роки, то це вже 11 років я є військовим капеланом.

Чи могли б ви окреслити 3 важливі риси військового капелана?

– Перш за все, капелан має вміти пристосовуватися до хлопців і розуміти їх. Має бути простота і відкритість. Тобто не грати якусь роль і навіть якщо є якісь моменти не приховувати. Бути таким, як ти є в житті. А ще бути второпним, розуміти як, де і з ким діяти. Адже не всі є християнами, і треба вміти поговорити як із мусульманином, так і просто з невіруючим. Не намагатися їх навернути, а просто бути поруч. Це і є гасло капеланів.

Тож важливі риси –  щирість, відкритість і второпність.

Кажуть, що на війні, на нулі, немає атеїстів. Інші ж кажуть, що ті, хто бачили війну – в Бога не вірять. Що скажете ви? Який ваш досвід щодо віруючих та атеїстів на війні.

– Очевидно, що відсоток тих, хто до війни не вірив, радикально зменшився. Люди почали вірити, почали більше пізнавати і охрещуватися. На початку війни ми дуже багатьох охрестили, і зараз продовжуємо, прямо на полігонах, коли готувалися до виїзду. Багато військових приймали Тайну Хрещення, вперше сповідалися, причащалися. То така була експрес підготовка. І така тенденція також є зараз.

Я працюю з хлопцями так, що кожного дня виїжджаю до конкретної групи. Знайомлюся з ними, спілкуюся і саме в такій безпосередній роботі краще пізнається кожен. Ніхто ще мені не сказав, що Бога нема. Навіть ті, хто не вірують, вони ще до того моменту доходять. Бо всіх навернути неможливо, але думка змінюється, світогляд людей змінюється.

Вони розуміють, що коли куля летить не в голову, а біля голови, то напевно хтось за них молиться. Військові самі вже кажуть, що є такі речі, які вони не можу пояснити словами і не можу підібрати якихось наукових тверджень чи філософських. І тоді починають вже задумуватися, що справді є Бог.

Обставини змінюють людей. Бог посилає ці обставини, щоби людина щось переосмислила. Просто людина не завжди вчасно робить висновки. Ми деколи чуємо, бачимо, але висновки не робимо. І то є така наша людська проблема.

Чи бувають випадки, що військові не хочуть спілкуватися з капеланами і як бути в таких ситуаціях?

– Все залежить від підходу капелана. Якщо просто прийти в підряснику і просто їм починати якісь лекції розказувати і ще й робити це примусово, то воно тільки відбиває бажання. От, наприклад, я приїхав сюди для духовного супроводу. Я собі думаю: «як я їх буду супроводжувати, якщо вони цілий день працюють, ввечері приїжджають втомлені. Хочуть помитися і перепочити, бо раненько знов до роботи. Розказувати їм якісь теми не варіант». Тож я їду з ними на роботу і працюю з маленькими групами. Я називаю їх особистою групою, адже про кожного знаю фактично всі моменти, і вони самі відкриті. Вони можуть самі щось розказати, поділитися якоюсь думкою чи просто поспілкуватися. В неділю добровільно запрошуємо помолитися, посповідатися. Молимося також перед їжею, бодай коротеньку молитву і поблагословити їжу. Дехто того не бачив ніколи.

Моя така думка і позиція – просто свідчити про Бога, показувати, що таке християнство і духовність. І не грати якісь ролі.

Джерело: з особистого архіву о. Олега, Аргумент.ua

Часто чула, що військові не бажають чи не бачать сенсу йти до сповіді, адже після того всеодно підуть, як вони кажуть, чинити гріх. Що ви скажете стосовно цього?

– Важливо є те, що вони йдуть захищати. Вони не вбивають, а захищають. Це моральне право на життя. Блаженніший Любомир Гузар колись казав, що ми мусимо захищатися далі. Не ми до них прийшли, вони до нас прийшли. Чисто з моральної точки зору це є захист держави і захист власного життя. Людина має право захищатися так, як може. В даному випадку зі зброєю в руках.

Все частіше військові відчувають себе чужими, не потрібними. Що мають робити цивільні, як мають діяти християни щоб змінити це?

– Я б сказав видалити соціальні мережі (сміється). Розумію, можна виставити якісь гарні світлини, все окей, чи якусь роботу показати. Але коли там виставляють світлини як відпочивають в барі, в клубі і все решта – воно реально напрягає. По перше, це низько морально в часі війни взагалі. Це апріорі дражнить людину, військового, який сидить десь в окопах, в болоті весь.

Точно треба в школах розповідати вже від зараз про війну та її наслідки. Якщо дитина бачить когось без руки, без ноги чи з протезом, то щоб вона розуміла що так буває, це нормально. Це війна. І щоб це розуміли і дорослі люди. Бодай з тим, що якщо ти бачиш, що він стоїть протезом, то місце в маршрутці звільнити. Ну тобто якусь таку мінімальну повагу мати. Тобто старатися ставитися до військових, як до тих, завдяки кому ми можемо жити в Україні.

Не кожен військовий є герой, то факт. Але кожен військовий, де б він не був, незалежно чи на передку, чи в тилу, він виконує роботу для збереження суверенітету нашої країни. Тому цивільний в принципі має бути вдячний в часі війни. Але то треба працювати над собою, працювати над суспільством, працювати з нашими медіа ресурсами. Дуже багато працювати. І починати вже зараз, бо потім буде пізно.

Будь-яке капеланство: чи то медичне, чи військове, воно є насправді важким. І в плані виконання обов’язків, і морально для себе. Як ви відновлюєте сили?

– Вигоріти дуже, дуже легко, коли ти віддаєш свій ресурс. У мене ресурс – моя сім’я. Якщо я маю нагоду з ними бути трошки часу, правда це буває рідко, то завжди цим користаюся. У мене двоє дітей і дружина. Вони і є моїм джерелом сили.

Ще дуже люблю їздити за кермом. Особливо на схід. Вночі їздити не люблю, але в день я можу їхати і їхати. Для мене то дійсно як ресурс для відновлення. Ну і молитва це само собою. Перший раз сьогодні нормально помолився вже в повних ризах, – пригадує о. Олег, який в день інтерв’ю співслужив Божественну Літургію в храмі Матері Божої Неустанної Помочі у м. Запоріжжі.

Розкажіть про власне досвідчення Божої присутності на війні?

– Для мене особисто був той момент, коли мене попросили, будучи ще у Львові, прийти на присягу нових мобілізованих хлопців. Я прийшов на ту присягу і підійшов до мене В’ячеслав. Його я запам’ятав до кінця життя. Той В’ячеслав підійшов і каже: «Я б хотів хреститися завтра. Я їду на передок. Я не хрещений, але віруючий». Це був експрес курс приготування, за годину часу.

І десь в цьому є Божа присутність, бо я міг там не бути, він міг мене не побачити, міг би бути в наряді чи ще десь. А сталося так, що народився новий християнин. Так, може банальний приклад, але він є і свідчить, що Бог є.

Якось у Львові як семінарист зайшов. Там був музей. Перша думка, яка мені прийшла – зробити тут каплицю. І сьогодні там дійсно є каплиця св. Андрія Первозваного. В якихось банальних речах проявляється Божа любов до нас.

У військовій каплиці св. апостола Андрія Первозваного. Джерело фото: РІСУ