Коли я згадував про підручник психології, то, звичайно, методологія підходу до різних проблем у ньому була побудована  на основі матеріалістичного світогляду, або й навіть марксистської ідеології. Вийти поза її рамки – це означало йти проти системи. Але зараз настали нові часи, то чому не враховувати нові думки психологів, які відстоюють думки напрямку ідеології креаціонізму, а не еволюціонізму.

Креаціонізм (від лат. creatio – творення) – теологічна доктрина, що ґрунтується на постулаті про існування особливого, надприродного, тобто пов’язаного з Творцем, а не з природою самою по собі, чинника процесів становлення, еволюції, розвитку. Еволюція – це процес змін живих організмів, який стає причиною появи їх нових форм. Живі організми появилися випадково в космічному бульйоні, без втручання ззовні.

Відкидається існування Бога як творчої причини, а все приписується природньому добору, який відкидає те, що не прийнялося і зберігає те, що виживає. В природі виживають сильніші і дають нове потомство, яке може видозмінюватися в залежності від природнього впливу. І так аж до людини.

Ось що сказав відомий психолог М.Г. Ярошевський (родом з Херсону): «Через неможливість звернутись до будь-якої методологічної орієнтації (за втрати реального впливу марксистської) створювався вакуум, в якому втрачався творчий потенціал науки». На його думку, необхідна адекватна історична реконструкція впливу марксистських положень на долю вітчизняної психології. Звичайно є такі явища, «…які є невловимі традиційними методами» (А. Раппопорт).

Отже, хочемо сказати, що дар віри, який ми маємо, – це найвищий дар від Бога, і ніякий гріх не зможе його знищити. Звичайно, можна залазити в дебрі різних диспутів щодо способу психологічного лікування пацієнтів, які переживають чи пережили різні життєві кризи, але спілкування з Богом – це найкращий метод лікування.

В ютубі показали відео, де у звільненому селі приходить корова з телятком на своє подвір’я і дивиться, чи є господарі вдома. Є рух руки того, хто знімав це відео, в напрямку голови корови, але не бачимо радості в неї від того. Чужа рука і чужий голос. Бідні тварини, залишені без догляду, – коти, собаки, корови і інша живність, – осиротілі без господарів. Аж плакати хочеться.

А Бог нас завжди чекає. Коли ми прийдемо і, заплакавши, пожаліємось Йому, думаєте, Він не почує? Звичайно, почує.

Тому не дивно, що більшість з нас шукає такого поводиря, який, напевно, сам пройшов такий самий тернистий шлях шукання Бога, і може з нами поділитися досвідом.

Але поки що ми шукаємо самі, бо не завжди є під рукою така особа. Але Ісус сказав: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас.

Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий” (Мат.11.28-30;)

Потрібно йти. Йти і просити.

При ближчому перегляді себе бачимо багато недосконалостей. На чорному одязі плям не видно. Коли посповідаєшся, то, здається, відіправ одяг, очистив душу. Але на білому одязі найменші плями видно, особливо, коли наблизишся до світла, яким є Христос. Чому святі завжди були незадоволені собою, станом своєї душі? Тому що вони завжди були при Ісусі, і їхній стан вказував, що не так вже й відповідає їхня особа вимогам Христа.

Але лабіринт нашого шляху духовного також потребує вивчення. Найкраще, коли ти сам, на самоті протягом довшого періоду, коли ніхто тобі не заважає і ти не впресований в рамки життєвих подій, коли можеш спокійно думати над станом своєї душі. Добре, якщо це відбувається на природі. Іноді заздриш тим людям, які можуть на чистій природі, в лісі, на річці, в горах чи в полі відчути присутність Божу. На жаль, не дуже часто бувають такі хвилини.

«Але наша віра в Бога – це немов факел, який просвічує нам земську дорогу, дає душі світло, відкриває таємниці Божі, які жоден людський розум не зможе осягнути. Вона для нього немовби вежа, збудована на високій горі, для того, щоб те, що вона в низині своїй не може добачити, з висоти віри могла спостерегти» (з книги  «Духовне життя» о.д-ра Йосифа  Пельшера).

Тому не дивно, що може бути роздвоєння особистості – це не хвороба. Ти реальний і ти уявний. Уявний завжди мав би бути вищим від реального. Але, прискіпливо приглянувшись, забраковуєш уявного, бо ти реальний такий який є. Але ціль потрібно ставити собі – воля Божа, святість наша. З чого починаються зміни? З бажань наших. Які вони – це вже друге питання. Але наші бажання в майбутньому стають реальністю. Кажуть, що, якщо сильно чогось захотіти, то це станеться. Звичайно, що станеться, бо всі зусилля будуть спрямовані туди, де є наше найсильніше бажання.

У духовному світі наші бажання – це перший крок, який Бог бачить, і простягає свою руку. Без бажання змін – вони ніколи стануться. Ми будемо плисти по течії життєвої ріки, так як інші пливуть, і нас це буде заспокоювати. Риба, яка хоче плисти проти течії, повинна працювати плавниками і хвостом – аж тоді вона проб’ється до наміченої цілі. Так і нам в духовному житті потрібна невтомна праця, щоб плисти до наміченої цілі – святості нашої.

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ