«Винятково бажати лише Бога і нескінченно подобатися Йому, тобто бути справедливим» – це одна із максимум італійського християнського філософа Антоніо Розміні-Сербаті. Ось тут ми зустрічаємо програму-максимум в духовному житті. Як нам бути в цьому плані? Що можемо сказати про це?

 

 

Коли поринаєш у вир повсякденного життя з його клопотами і труднощами, та ще й в часи війни, то бачиш, що ніби опиняєшся в якомусь іншому світі, де про такі речі розважають тільки високодуховні люди. Порівнявши нашу поведінку, розуміємо, як нам далеко до  духовної досконалості. Так, далеко, але про такі речі потрібно говорити. Якщо не діяти,  а тільки мріяти, то й життя наше залишиться однією мрією. Коли ми перебуваємо на духовних вправах, і чуємо від реколектанта дуже високі моральні вимоги, які необхідні для нашого освячення, то ми не кажемо до нього: «Стоп, зупинися, ми ще не доросли до таких духовних висот».

 

 

Я знайшов одну цікаву цитату блаженнішого Любомира Гузара про мир. Пропоную її вам. «Багато хто думає, що мир – то відсутність війни . Але мир – це дещо більше. Мир – ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоду, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування. Щоб бути щасливим, треба бути добрим, і це потребує кропіткої праці. Ми щодня мусимо робити вибір. Немає легкого шляху «бути собою». Але «бути собою» – це єдиний гідний шлях. Пам’ятаймо, що любов – це основа всього на світі!».

 

 

Як бачимо, його програма можлива до виконання кожного дня. Саме з таких легших простих програм потрібно починати, але й про високодуховні програми ми також повинні пам’ятати.

 

 

Ну що ж, ми не досконалі, але хочемо бути такими. Хто хоче навчитися якихось вправ, наприклад, у спорті, починає з малого. Але обов’язково має наставника, який повчає його. Про нашу духовність ми можемо судити по тому, як ми себе оцінюємо по шкалі  святості, тобто чи стараємося пізнати самих себе, і які наші відносини з ближніми.

 

 

Я пригадую собі одну зі своїх перших Архієрейських Літургій в храмі Святого Йосафата. Студенти повинні були мене одягати посеред храму. Я навіть пам’ятаю, хто це був. Вони повинні були одягнути на мене сакос, тобто архієрейський фелон, а він одягається через голову, але забули розчепити ґудзик зверху. Накинули на голову, а він не йде на плечі. Зі страхом починають шукати ґудзик, але щось їм не виходило. Вся церква спостерігає за цим, а я стою, як у мішку. Звичайно, сцена дуже смішна, а мені що робити? Нарешті знайшли ґудзик, розщепнули і опустили на плечі. Я почав сміятися, усі в храмі так само, і ситуація розрядилася. Хоча я й не був тоді в доброму гуморі.

 

 

Тепер це можна згадувати зі сміхом. Ось приклад поведінки з ближніми.

 

 

Мати спокій навіть тоді, коли це дуже важко – один зі ступенів духовної досконалості. Це потрібно в нашому повсякденному житті, особливо в родинах, спільнотах, монастирях, та й у Верховній Раді.

 

 

Знову пізнай себе. Це перший і основний елемент у духовному житті. Навіть святі ніколи не були задоволені собою, тому що для них ідеалом був Христос. Христос – наше сонце: чим ближче до нього, тим більше видно гріховних плям. А лабіринти нашої душі в багатьох випадках ще не вивчені нами…

 

 

Читаємо в другому посланні апостола Петра: «..Тому докладіть усі ваші старання і зрощуйте у вашій вірі чесноту, а в чесноті – пізнання, у пізнанні – стриманість, у стриманості – терпеливість, у терпеливості – побожність, у побожності – братолюбство, в братолюбстві – загальну любов. Бо коли все це буде у вас і коли буде його багато, воно не лишить вас без діла й без плоду глибшого пізнання Господа Ісуса Христа. Хто ж цього не має, той сліпий короткозорий, він забув про очищення від своїх колишніх гріхів. Тому, брати, тим більше старайтеся утвердити ваше покликання й вибрання, бо, чинячи це, ніколи не спотикнетеся» (2Петра 1.1-10;).

 

 

Вказуються почергові кроки духовного росту: віра – Божа чеснота, пізнання, стриманість, терпеливість, побожність, братолюбство, загальна любов.

 

 

Ой, як нелегко стати на дорогу досконалості… Знання є, але саме знання не удосконалює нас. Стара людина не хоче вмирати. Починаємо з такої чесноти, як віра. А повинні закінчити такою чеснотою, як любов. Протягом цілого нашого життя, яке дає нам Бог, і поступово в ньому вказує нам, як ми повинні жити…

 

 

Сьогодні в храмі було багато людей. Неділя митаря і фарисея. Ця притча вчить нас, як ми повинні молитися. В храмі нові лиця, молодь, яка тільки стає на цю дорогу. Я особисто не мав можливості в молодих роках так пізнавати Бога, як теперішня молодь. Але, як бачимо, це не стало мені на перешкоді, щоб стати духовною особою. Я думаю, що молитва моєї матері відіграла велику роль у моєму становленні як священника. Це невидима сила, але вона діяла. Я тільки тепер, після багатьох років роздумування, можу усвідомити цей невидимий процес. Але стара людина також не вмерла в мені. І я часто можу спостерегти, як наш ворог духовний використовує пам’ять, щоб нагадувати нам негативні сторони минулого. Залишмо все старе і почнімо з чистого листа. Добра сповідь витирає гріховне минуле і дає нову силу до поступу в майбутньому. Бог бачить молитву кожного, так як він бачив молитву митаря; жодне прохання не залишиться без наслідків. «Небесна база» прийому наших молитов не залишить жодного питання без відповіді.

 

 

Знайти найслабші сторони в нашому духовному житті, де ворог може прорватися, і там поставити сильний молитовний заслін. Признатися у своїх гріховних слабкостях і не оправдовувати себе. Також ми повинні мати мужність знести навіть несправедливі обвинувачення в нашу сторону від інших осіб, і спокійно реагувати на них. А може щось там і є, в тому сказаному?.. Мужня людина завжди признає свою помилку, і з неї вчиться, щоб не робити знову чогось подібного в майбутньому. Але кажуть, що потрібно вчитися на чужих помилках, а не на своїх. Апостол Петро не заплакав би гірко, якби не зрадив Ісуса на подвір’ї первосвященника. І Ісус прощає йому це, і навіть ставить його пастирем як ягнят так і овець, тобто своєї Церкви. Щоб був свідомий про слабкість людської природи і вирозумілий до грішників.

 

 

Знову сигнали тривоги, і так – багато разів на день… Розбили вокзал в Костянтинівці, а там – наша парохія. Таке воно життя в часі війни, і, звичайно, що війна спонукає багатьох до кращої молитви. Як бачимо, немає зла, щоб не вийшло добро. І Бог приведе до того, що Його слава буде збільшуватися. Але нам цих таємниць не зрозуміти в теперішній час.

 

Пізнай себе. Пізнай себе.

 

 

Нас більше пізнають ті, з ким ми постійно спілкуємося в сім’ї, на роботі, в спільноті. Але чи ми мали мужність запитати інших про себе, тобто дати нам об’єктивну характеристику? І не думаймо, що нам дадуть чесну відповідь. По-перше, будуть боятися сказати нам все негативне, що про нас думають.

 

 

Більшість дадуть тільки позитивні відгуки, побоюючись втратити дружбу. Навіть коли пишуть характеристику на якусь особу, то в більшості випадків надають тільки позитивну інформацію, хоча кожен з нас має свої недоліки. Але як би ми сприйняли негативну інформацію про себе? Чи не з’явилися б гординя і обурення на неприємні слова?

 

 

Один отець, який давав нашим священникам реколекції, наводить такий приклад.

 

 

«Я не знаю, як би я поводився, коли б після богослужіння до мене підійшла би якась особа і сказала:

 

– Ви, отче, брехун. Вчите інших, а сам так не поводитеся і не живете. Ви всі фарисеї, вам тільки гроші і вигоди подавай, а про людей не дбаєте і т.д.

 

 

Я би, напевно, одразу сказав:

 

 

– А ви хто такий?! Коли ви востаннє сповідалися?! Що ви мене вчите, на себе спочатку подивіться! Я знаю, що роблю, і не треба мене вчити!».

 

 

Могла би бути така реакція? Могла. А якщо це був ангел, який хотів мені допомогти? Може, потрібно подякувати і запитати цю особу, що вона бачить негативного в мені? Якщо це збігається з судженням моєї совісті, то це правда. Потрібно подякувати і задуматись.

 

 

І якщо закиди будуть справедливі, то потрібно пояснити, що так, якісь проступки дійсно були, але ви сповідалися з цих гріхів і зробили постанову більше так не чинити.

 

 

Це направду мужня поведінка, бо перед судом Господнім весь наш негатив постане як у фільмі, і там вже не зможемо втекти від справедливого осуду.

 

 

Будьмо чесні перед самими собою і перед Богом, а осуд людський нам зовсім не зашкодить. Свята Сповідь витирає наші гріхи з книги життя, повертає заслуги з добрих вчинків на життя вічне. А важкий гріх забирає нам всі заслуги добрих діл і торує дорогу до вічної розлуки з Богом…

 

 

«І не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; а краще бійтеся того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мат.10.16-30;0).

 

 

Найкращий супровід є у монастирях, де роками і десятиліттями плекається духовне життя; там завжди можна знайти духовного провідника у старців чи стариць. У тому товаристві хочуть нашого духовного росту, і тому весь час будуть говорити нам про наші недоліки, щоб вилікувати нас, і ми скоріше могли би стати на дорогу святості. Лицемірства там немає.

 

 

Але потрібно говорити про недоліки з любов’ю до особи, до якої ми звертаємося, щоб вона відчула, що ти хочеш їй добра. І спосіб мовлення, і місце, і час – все це повинно бути підібрано відповідним чином, щоб нікого не образити.

 

 

У світі так не буває. Ми всі прекрасно знаємо, що у світі так не буває.

 

---

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ

23 -28 лютого 2024 р.Б.