Ходимо по темних закутках нашої душі і багато що бачимо, але в більшості випадків не бачимо хворіб нашої душі. Потрібно якось вийти на світло, щоб побачити себе збоку. Христе, Ти світло істинне, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ. Він – світло, яке може допомогти нам глибше пізнати себе. Навіть коли ми й пізнаємо наші гріхи, то чи маємо правдивий жаль за свої вчинки?.. Чим глибший жаль, тим менша небезпека знову впасти в них. Гріхи, які ми повторюємо, дають нам новий поштовх і небажання знову йти з них сповідатися. Диявол забирає нам стид перед гріховним вчинком, але повертає його, коли ми йдемо до сповіді. Щоб полюбити Бога, потрібно постійно занурюватись у глибини Його мудрості, а також в океан його безмежної любові до нас. Це нелегко простому християнинові, який обтяжений життєвими труднощами. Але всі повинні час від часу піднімати голову догори. «Вгору піднесім серця. Піднесли до Господа» – молимося на Літургії. Хоч і коротко, але нагадують нам слова Святої Літургії, що ми створені для неба, і потрібно час від часу піднімати голову до Нього. Тварини не створені для неба, тому й постійно тримають свої голови опущеними до землі. 

Існують особливі люди – містики, які стараються перебувати в контемпляції (особливий вид молитви). Споглядати Бога серцем – та ж де нам до таких великих духовних поступів!.. Але Бог кожному з нас дав свою дорогу до святості, і не вимагає від нас речей неможливих. Але пізнавати духовний досвід містиків також потрібно. Хоча б на коротку мить, але можна засмакувати ці речі.

Святий Іван Віяней, парох з с. Арс (Франція), любив сидіти в сповідальниці навіть тоді, коли в храмі не було людей. І ось одного разу він спостеріг, що до храму зайшов селянин, сів, і просто сидів, не проявляючи назовні жести, які б говорили, що він молиться. Коли він уже хотів вийти, о. Іван підійшов до нього і запитав:

– Що ви робили?

– Нічого, – відповів він, – я просто сидів і дивився на Ісуса, а Він на мене.

В такій молитві ніколи не буде розсіяння, ми розмовляємо серцем і умом, тому що йде прямий діалог з Богом.

Як бачимо, переплітаються в духовному житті різні течії, що взаємодіють між собою. По-перше, думки наші, які потрібно фільтрувати розумом і давати їм оцінку: де правда, добро, а де – ні. Ось тут один Бог може сказати, що для певної особи це добро, а для другої – ні. Все залежить від ступеня духовної зрілості людини. Але цей ступінь визначається самою особою, що слухає власну совість, яка має своє розуміння як гріха, так і доброго вчинку. Совість може бути помилково скрупульозною, тобто в багатьох речах добачує гріх, але також може бути широкою, як у ляксиста, що все вибачає собі, бо Бог є любов. Тоді приходить сумнів. Що робити? Шукати авторитету в цій ділянці, але в сумніві не діяти. Та якщо є нагальна потреба щось робити і немає близько такої авторитетної особи, то, як радять моралісти, – що б ти не вчинив, буде добре.

Отже, будемо суджені згідно нашого голосу совісті. Тому й шукають люди духовний провід, щоб не помилитися. Для багатьох людей вистачає священника, але ж завжди шукають доброго священника. Іноді важко знайти гарного сповідника, тому й ходять люди по церквах, розшукуючи його. А для тих, хто хоче підняти планку своєї духовності, потрібна досвідчена високодуховна людина.

Істина, правда, справедливість, добро – поняття, які вміщають весь наш духовний світ.

Філософське трактування істини. Ціла Істина завжди буде прихована для людини. Такою істиною є сам Бог. Вона є постійна і незмінна, має об’єктивний характер, і, можна сказати, має сталий стан. Ця істина вміщує в собі всю правду про будь-яку річ. Бог сам створював весь видимий світ, і тому Він знає суть будь-якої речі у всій повноті.

Правда – одна зі сторін істини; те, що відповідає дійсності. Вона свідомо суб’єктивна. Кожен бачить те, що хоче бачити. Тому той, хто хоче оправдати гріх чи злочин, завжди буде шукати аргументи на свою користь. Ми не повинні йти до сповіді як ті, що хочуть оправдати себе. Ми повинні, пізнавши злобу гріха, визнати його перед священником, а вже він може знайти якісь оправдуючі сторони нашого гріховного вчинку.

Зворотною стороною правди є брехня. Як визначити брехню? Той, хто говорить брехню, свідомо перекручує факти, спотворює або викривляє їх і розуміє, що обманює. Має на меті обдурити слухача. Обдурити, щоб мати з цього якусь вигоду, або уникнути негативної ситуації, що може скластися. Так діють пропагандистські канали, які мають на меті ввести в оману ціле суспільство. Так діє батько брехні – диявол.

Яку вигоду мають прогандисти? Жити матеріально вигідно. А ціла країна, якщо прислухається до них, то живе в бідності і вірить, що навколо – одні вороги, які так і мріють стерти їх з лиця землі. Витрачати кошти на ведення війни, посилати на смерть тисячі своїх громадян, але не нести відповідальності за розруху і нужду в країні. Ми спасаємо вас, потерпіть. Бо, якщо вони скажуть правду, то свої ж громадяни їх каменують. Колись все це викриється, і тоді відбудеться судовий процес, як у Нюрнберзі.

Брехня – це неправда, навмисне спотворення істини. Вона зазвичай супроводжується почуттям провини і докорами совісті. Щоб це припинити, необхідно вчинити правильно та взяти на себе відповідальність за свої вчинки. Аж тоді полегшає на душі. Для нас верховним судією є Бог, який бачить не тільки вчинки, але й глибину думок нашого серця.

Справедливість.

Виписав я першу максиму християнської досконалості у творах християнського філософа Антоніо Розміні-Сербаті. Ось як вона звучить: «Винятково бажати лише Бога і нескінченно подобатися Йому, тобто бути справедливим». Справедливість – це ставлення до Бога. Чим більш справедливий – тим більш досконалий.

Згрішити – це несправедливо поступити щодо Бога.

Далі буде.

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ