Війна щодня змінює життя тисяч людей, але не здатна зупинити головне — людське зростання, віру і надію. Ми поспілкувалися з екзархом Донецьким УГКЦ єпископом Максимом Рябухою про покликання, служіння серед війни, виклики, які переживає Церква, та відповіді, які вона знаходить. А також — про католицьку освіту як простір, де формується майбутнє дітей і молоді навіть у найскладніших обставинах.

 

 

— Владико, яку роль особисто у вашому житті та покликанні зіграло те, що Ви вступили до Згромадження Салезіян?

 

 

— Я виріс при салезіянській парафії Покрову Пресвятої Богородиці у Львові, і цей період шкільних років був для мене надзвичайно важливим. Завдяки служінню Сестер Салезіянок і Отців Салезіян я мав можливість пізнавати духовний вимір людського життя й водночас проходити різні етапи виховання: від учасника Ораторії, гуртків, курсів аніматорів і катехизацій — до аніматора, тобто найближчого помічника у служінні дітям і молоді.

 

 

Знайомство із салезіянським духом почалося ще в дитинстві, приблизно у 11–12 років. Цей підлітковий час відкрив мені багато: як діє і надихає харизма святого Івана Боско, як розкриваються можливості, здібності, як формується внутрішній світ. Мені хотілося ділитися цим із друзями.

 

 

Водночас я ставив собі запитання: ким хочу бути у житті? Приклад Салезіян мене захоплював. Я часто думав, що хотів би бути подібним до отця Василя, сестри Марії та інших, хто служив при нашій парафії. Водночас розумів свій живий, непосидючий характер і тоді не уявляв, що зможу стати салезіянином. Планував вступати до аграрного університету. Але Боже Провидіння привело мене до рішення піти до пароха і сказати, що хочу спробувати цей шлях. На моє здивування, мене прийняли до Приновіціяту в Оброшині (селище неподалік Львова. — ред.) — так почалося моє салезіянське життя.

 

 

Цей вибір дав мені чіткий напрямок: навчання в Італії, душпастирська практика в Одесі, у молодіжному центрі «Дон Боско», і в Оброшині. Усі роки формації утвердили мене в головному прагненні — слідувати за Богом, за Христом. Приклад святого Івана Боско став дороговказом. Тому цей час став для мене великим скарбом.

 

 

Важливою була й моя відкритість: я прийшов у монастир одразу після школи і, немов губка, вбирав усе, що чув і бачив, приймаючи це близько до серця. І цей досвід став основою мого подальшого священичого служіння — скарбом, до якого я постійно повертаюся і з якого черпаю.

 

— Чи салезіянська харизма допомагає нині Вам у єпископському служінні?

 

 

— Коли сьогодні думаю про салезіянську харизму, згадую останні дні перед хіротонією. Тоді молодь і наші аніматори в Києві приходили до мене й журилися. Вони знали мою любов до дітей і молоді й співчутливо казали: “Отче, уявляєте, Ви їдете туди, де молоді нема”. Думаючи про це, я відчував смуток, бо розумів, що моє життя вже не буде таким, як раніше. Та коли став єпископом, побачив: Бог нічого не забрав.

 

 

Я опинився у середовищі, де є багато дітей і молоді. Сьогодні лише на курсах аніматорів — близько 60 осіб, які свідомо обрали бути лідерами у своїх парафіях. Це великий ресурс. Крім того, маємо багато дітей у катехитичних школах. Відвідуючи парафії у Донецькій, Луганській, Запорізькій та Дніпропетровській областях, у кожній з них бачу дітей і молодь. Для мене це знак надії і водночас джерело, з якого черпаю сили. Бо бачити дітей — це завжди натхнення і нагадування про нашу відповідальність за тих, хто вже є знаком Божої турботи і любові та образом майбутнього, яке твориться сьогодні.

 

 

— У 2024 році Ви стали екзархом Донецьким. У одному зі своїх інтерв’ю Ви казали: “не втрачати надію серед лиха війни”. Чи вдається це робити? Як живе сьогодні екзархат?

 

 

— 2024 рік, а саме кінець листопаду, став таким своєрідним часом переміни життя, бо, будучи єпископом-помічником Донецького екзархату, я мав величезну довіру від мого попередника, владики Степана, у моєму душпастирському служінні, я багато їздив, відвідував парафії, священників. І це давало мені можливість комунікувати із широким відкритим світом та бути водночас до помочі владиці Степану у його служінні. Натомість час поставлення мене вже екзархом Донецьким змінив усе, що відбувалося у моєму житті.

 

 

 

Сьогодні праця і служіння отримали більшу відповідальність, зокрема за священників, монашество, семінаристів, за наших парафіян, вірян. Попри те, що кордони Донецького екзархату чітко окреслені чотирма областями, але виходців з Донецького екзархату наразі є чимало і в інших куточках України. І цей зв’язок єдності кличе про те, щоби давати відчуття цілісності і приналежності до духовної родини всім людям: і тим, які є сьогодні на території екзархату, і тих, які через обставини війни мусили покинути свій дім, але відчуваю величезну тугу за рідним домом.

 

 

Проте кожного разу, коли роздумую над цим досвідом болю, роздумую про те, що Христос також пройшов ті всі терпіння та випробування, будучи ще зовсім малою дитиною, у часі переслідування Пресвятої Родини, коли мусив тікати до Єгипту, шукаючи порятунку перед вбивством дітей. Зрештою потім страждання Христа у часі Його Хресної Дороги, катування, бичування, Його смерть. Цей досвід болю тривав дуже чіткий час і потім це все закінчилося — закінчилося не просто смертю, але Воскресінням. І я розумію, що цей досвід болю мусить все одно покликати і мене і кожного до споглядання Воскресіння, яке є найбільшим знаком надії. Не втрачати надію — це внутрішній імператив, яким живу і який черпаю від життя у Святих Тайнах. І також стараюся ділитися цим внутрішнім духовним переконанням: Ми насправді у Бозі маємо найбільший знак надії, зло ніколи не зможе бути більшим за Бога і за Божу любов.

 

 

— Які виклики стоять сьогодні перед екзархатом? Як Церква на них реагує?

 

 

— Виклики, які стоять перед Донецьким екзархатом, з одного боку залишаються стабільними — через тривалість війни, а з іншого — постійно змінюються, бо війна приносить нові досвіди, яких раніше не було. Передусім це виклик втрати і болю. Як Христова Церква, ми покликані бути поруч із людьми, які страждають і переживають глибоку несправедливість у своєму житті. Це означає конкретне соціальне служіння: підтримку бідних, внутрішньо переміщених осіб, людей, які живуть у страху постійних обстрілів, у нестабільності, спричиненій браком світла, тепла, води та інших базових речей. Ці обставини формують напрямки нашого служіння.

 

 

Війна не може поставити людське життя на паузу. Вона руйнує доми і змушує людей залишати все, змінювати своє життя з нуля. Таких людей стає дедалі більше. Серед них — і наші священники, монахи, монахині, які разом зі своїми спільнотами переживають втрату дому і змушені шукати нове місце для життя і служіння.

 

 

— Який настрій сьогодні у ваших вірян? Чи не втрачають вони віру під час війни, на Ваш погляд?

 

 

— Коли сьогодні думаю про настрій вірян, розумію, що він дуже чутливий до всього, що відбувається щодня. Водночас бачу: присутність священників і монашества дарує людям більше тепла, миру і надії. Там, де Церква жива, люди знаходять внутрішню силу не ламатися, відчуваючи Божу присутність і внутрішню стійкість. Духовне життя не лише підтримує, але й надихає бути опорою для інших.

 

 

Сьогодні в наших храмах більше людей — тих, хто шукає Бога, глибших сенсів, підтримки і живого спілкування. Поруч з іншими людина знаходить відповіді, силу, розраду і навіть друзів, що допомагає рухатися вперед. Ті, хто має відвагу шукати Бога, не просто не втрачають віри — вони її утверджують у щоденному житті. Багато людей приходять до Церкви, бо хтось їх привів, показав місце, де можна знайти спокій, тепло, розуміння і ту тишу, в якій можна принести й віддати свій біль. Я вірю, що спілкування, взаємодія і взаємопідтримка є великим ресурсом, який допомагає не зневірюватися, не розчаровуватися, а навпаки — крокувати далі.

 

 

— Святий Іван Боско казав, що виховання — це справа серця. У Запоріжжі діє школа, якою опікуються Салезіяни. Розкажіть про діяльність цієї школи і чому робите акцент на діяльності католицького шкільництва?

 

 

— Святий Іван Боско казав, що навіть у найбільш неслухняній дитині можна знайти струну добра і зробити так, щоб у її серці заграв наймелодійніший інструмент. Для нас створення католицької школи стало одним із пріоритетів — справою, за яку ми молилися і шукали однодумців. Відтак відкриття католицької школи «Дон Боско» у Запоріжжі стало для нас знаком Божого Провидіння. Сьогодні тут навчається близько 30 дітей — і це вже свідчення того, що Бог нас не залишає.

 

 

Католицька освіта відкриває дітям ширший горизонт — відчуття глобальності світу як спільноти, а не ворожого середовища. Вона формує глибокі моральні й духовні цінності, допомагає розвивати особистість у світлі Божого задуму. Адже Бог, Творець, кличе кожного бути співучасником Його творчої місії. Діти творять спільні події, свята, розвиваються — і цей досвід несуть у свої родини, діляться ним із батьками. Так зростає не лише дитина, але й родина, і ширше середовище, в якому вона живе.

 

 

 

— Владико, ми маємо час Великого посту (інтерв’ю записувалося в часі посту. — ред.). Чи маєте зі свого досвіду якісь особливі традиції, які допомагають особисто Вам пережити цей час?

 

 

— Це час, коли маєш можливість зупинитися і подивитися на своє життя ніби збоку: зрозуміти, де ти є і куди прямуєш. Водночас це нагода зупинитися у спогляданні Христа і поставити собі прості, але чесні питання: чи я подібний до Тебе? Чи живу тими цінностями, до яких Ти мене кличеш? Чи маю відвагу бути тим, ким Ти задумав мене від початку? Великий піст — це час внутрішнього навернення і віднайдення себе. Час, коли ми наново відкриваємо, наскільки цінно бути людиною, а не просто існувати. Христос, люблячи нас, ніколи не мовчить — Він завжди промовляє до нашого серця.

 

 

Це також час молитви. І хоч існує багато добрих порад, хочу лише підкреслити її просту, але глибоку суть: говорити з Богом. Ділитися тим, чим живеш — своїми переживаннями, страхами, мріями. Вербалізувати перед Ним усе, що є в серці. Але молитва — це завжди діалог. Це не лише говорити, а й слухати. Слухати Бога — у словах молитов, у їхньому змісті, який відкриває нам правду про Нього і про нас, про наші цінності та сенс життя. Слухати Його у Святому Письмі, де ми знаходимо відповіді на найглибші питання.

 

 

Молитва — це також зустріч із Христом у Святих Тайнах, зокрема у Сповіді, де ми віддаємо Йому все, що нас віддаляє від Нього. І водночас — у Пресвятій Євхаристії, де переживаємо Божу присутність, Його близькість і радість від нашого життя.Саме це досвідчення Божої любові і близькості наповнює нас миром, радістю і натхненням жити далі.

---

Інтерв’ю брала: Оксана Бабенко

для Релігійно-інформаційної служби України