Я зараз починаю більше розуміти нашого поета Тараса Шевченка, коли він написав вірш: “думи мої думи мої лихо мені з вами, чом ви стали на папері сумними рядами…”.

 

 

Біль за долю України, за її народ. Ці думи потрібно прочитати. Наберіть у пошуку і прочитайте. Багато чого повторюється і зараз. Але окремі рядки варто пригадати.

 

 

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,-

Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

 

 

Ось що сказав про нього Іван Франко: “Він був сином мужика — і став володарем в царстві Духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури”.

 

 

Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть-знову Шевченко.

 

 

Україна. Що таке Україна?

 

 

В більшій мірі ми її уявляємо як географічний шматок землі, на якій живуть українці, не всі вони звичайно патріоти, але доля якось закинула їх сюди, тому вони й живуть тут. Хто знає нашу Україну, величну й славну землю нашу, таку багату і красиву з її лісами ріками, степами і морями. Може сказати без перебільшення-це маленький рай на землі. І ті,  хто не патріоти, вони завидують нам, не хочуть залишати її, але хочуть щоб ми стали частиною тієї країни, в якій вони народилися. А яка спадщина культури нашої, сягає до трипільської культури.

 

 

Історична довідка. Археологічна культура доби мідно-кам’яного віку та початку бронзового віку (бл. 5400 — 2750 до н. е.), частина трипільсько-кукутенської спільності, пам’ятки якої відомі на території Молдови, Румунії та України. Трипільські племена посідали простори Східної Європи від Карпат до Дніпра, від Полісся до Чорного моря. Трипільці не зникли без сліду.

 

 

Вони і надалі «варилися» в етнічному казані майбутніх українських земель. Поступово трипільці розселилися в Придністров’ї, на Волині, південно-західному Причорномор’ї. Загальна кількість населення, що мешкало на території,  відноситься до трипільської культури, досягла небувалої на ті часи величини – за різними оцінками, від 400 тисяч до 2 мільйонів чоловік. Теперішнє село Трипілля.

 

 

Село Трипілля розташоване на південь від міста Українка. Є центром сільської ради. Кількість населення – близько 3 тисяч осіб. … Село лежить на березі Канівського водосховища.

 

 

У Трипіллі є два музеї, присвячені трипільській культурі: Обласний археологічний музей та Приватний історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна”.

 

 

Мандрівників, що потрапляють у Трипілля з півночі, зустрічає високий пагорб – Дівич-гора. На ній свого часу було розкопано могильник зарубинецької культури та городище давньоруського періоду (рештки міста Треполь).

 

 

Скитія.  Сам Геродот(480р.до Христа) (а, може, переписувачі) пояснює назву скитів так: “Не можем (там) назвати жодного народу, що відзначався б мудрістю окрім скитів і Анахарсіса”. Справді, згадана латинь “scio” (scivi, scitum, scire) означає “знання” (відати, знати), як і старослов’янська лексема “ука” у назві “украни” (українці) – знання, наука.

 

 

«Вони є Діти Дніпра, тут народилися, над Дніпром, і тут розвинули ся як народ, утворивши свою державу з назвою Скитія».

 

 

Потрібно свою історію знати,  бо нам нав’язують такі ідеї історії нашої культури і нашого народу, що людина, яка не поцікавиться, то твердять так, як Путін говорить, що Україну створив Ленін.

 

 

Наведу уривок з повісті Василя Стефаника «Сини».

 

 

Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, — каже, — тепер їдемо воювати за Україну”. — “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груди землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здорові”. Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. “Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік”. — “Добре, — каже, — тату, підемо оба”. Та як це стара вчула, та я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її очі віпали і покотилиси, як мертве камінє по землі. Так мені здалоси, але світло на її чолі вже погасло…

 

 

— А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба.

 

 

А як я їх скидав на колії, то-м казав: “Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам’єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…”

 

 

Ось таке розуміння про Україну мали сини Максима. Але докінчимо думку пана Максима, яку вклав в уста свого персонажа Василь Стефаник.

 

 

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

 

 

***

 

 

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

 

 

— Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…

 

 

Я думаю що він так промовляв до своєї душі, бо потім почав молитися. Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:

 

 

— А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.

 

 

Ось так молиться людина, яка втратила двох синів і сама залишилася як сирота без жінки без синів, але земля не могла чекати, вона мусить бути оброблена і він зі всіх сил її обробляв.

 

 

Прийти до хати , а в хаті пустка ніхто не по дасть тобі теплої страви, ніхто не промовить до тебе ані слова. Але він і свого молодшого сина Івана віддав за Україну.

 

 

Але не забуває про молитву. Ось сила тих людей, які знають що їх чують і тому промовляють до них, як до живих істот, які дають силу на перенесення нових незгод.

 

 

Хто ж ця Україна?

 

 

«Будь проклята Україна, що забрала в мене сина чи чоловіка» Так кричить на похороні жінка російського солдата.

 

 

А хто ж гнав його в цю Україну? І що шукав він тут?

 

 

Трагедія двох народів, які називаються слов’янами.

 

 

Хто ж нас так розсварив? Сидить в кремлі опудало людини, яке повністю під владою диявола.

 

 

Кожного дня в нас тривожні новини. І як зібратися з думками, щоб щось сказати про Україну?..

 

 

Це наша земля. Земля, яку обробляли, захищали задовго до нас і до народження Христа. Ми – не зайди, ми робочі і співучі люди. Навіть в часі кріпаччини – і то співали, вкладали в слова і мелодію свій біль і тугу за свободою. Свобода – найвищий дар, який дає Бог людині. А що є мірилом добра і зла? В будь-якому випадку, твердження про якусь річ чи подію завжди будуть різними. Ми не можемо знати правду про суть речі, адже вона відома тільки Творцеві.

 

 

Що таке суть речі? Суттю або основною прикметою будь-якої речі є те, через що дана річ є тією, а не іншою. Кожна річ має в собі закритий зміст і форму, при допомозі яких можна дати певне визначення про неї. Тому є підставові форми правди і людські цінності, що нормують визначення понять про правду і свободу. Такі основні поняття про них формуються у дітей в сім’ях, а потім у відповідних виховних і освітніх закладах. Також вони формують спосіб поведінки в малих і більших спільнотах, включно з державними установами, і в цілому вони повинні діяти і в світовій людській спільноті. Основний дороговказ  нашої поведінки є Божі Заповіді. Другим сигналом добра і зла наших дій є наша совість. Згідно совісті будуть судимі ті люди, до яких слово Євангелія не дійшло. Совість – це голос Божий, який нам говорить, що таке добро і зло. Коли запитали апостола Павла, згідно яких норм будуть судимі ті люди, які не почули слово Євангелії і нічого не знають про Христа, то він у посланні до Римлян відповів так: «Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть. Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдують одна одну, дня, коли Бог, згідно з моїм благовістям, буде судити таємні речі людей через Ісуса Христа».(Рим.2.13-16;)

 

 

Чому я це пишу?

 

 

Підхід до правди, свободи і справедливості у всіх народів є однаковий. Хіба що деградація настільки проникла до найвищих верств суспільства, що там все темно. Не промиті вікна душі, і сонячне проміння благодаті Божої на пробивається… Як цьому зарадити? Це рівнозначно як з паралітиками. Він собі не допоможе, хіба буде мати когось, хто приведе або принесе до Спасителя. Молитва – єдиний середник, який зможе розірвати пута диявола, як павутину павука.

 

 

Цвинтарі, як у нас, так і в них, заповненні тілами загиблих. Дуже важко на це дивитися. А ще важче дивитися,  як загиблих солдат стягують ковшом екскаватора з кузова вантажівки, і вони іноді оголені, немов якісь опудала, а не людські тіла, скидаються у братську могилу. І де молитва, де батьки, де християнський похорон?.. Ти – ніхто, ти  – безформна маса, потрібна  тоді, коли ти жива. А зараз – шмат тіла і все… Таке відео похорону російських солдатів мені вислали.

 

 

Кричати від цього всього хочеться, настільки ми відійшли від правди. Як бачимо, ми по-різному підходимо до розуміння правди і добра. Але така дорога – це дорога в нікуди. Що чекає народ, який забуває Божі заповіді?..

 

 

Як правильно сказав старший син Максима Андрій у повісті Стефаника «Сини»! Взяв грудку землі на кінчик шаблі, показав на серце своє і сказав: «Отут Україна, а отут, показавши на серце своє, – її кров». Як глибоко і проникливо сказано! Земля наша і ми, що на ній, які готові проливати кров за неї, – ось це найбільші цінності в любові до Батьківщини. 

 

 

А хто це розуміє? «Я не знаю, де мій чоловік, мені байдуже, але кошти поступають», –  так сказала жінка одного російського солдата.

 

 

Бог є любов. Українські герої, які гинуть щодня за свою Батьківщину, є символом Ісуса, розіп’ятого на хресті за все людство, за любов. Пам’ятаймо про це. І молімось за них.

 

 

Амінь.

 

---

Вл. Степан Меньок, екзарх Донецький, УГКЦ