Вих № ДЕ 26/110

Зустрів Филип Натанаїла і сказав йому: ―Ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей у Законі та Пророки. Це Ісус, син Йосифа з Назарета. Натанаїл сказав: ―Хіба з Назарета може бути щось добре? Филип відповів: ―Іди та подивись! Коли Ісус побачив Натанаїла, що йшов до Нього, то сказав про нього: ―Ось істинний ізраїльтянин, у якому немає лукавства.

(пор. Ів 1, 43-51)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі й Люблені Ісусом Юнаки та Юначки!

Оце вперше в нашій Церкві ми збираємось, щоб святкувати ваше свято, яке ми дорослі назвали «День підлітка». Насправді сьогодні ми усією нашою Церквою та нашими парафіяльними громадами святкуємо вас, бо радіємо вашій присутності в житті християнської спільноти. Сьогодні хочемо обійняти кожного, де б ви не перебували: на рідній вільній  українській землі, в російській окупації або в далеких від рідного дому територіях.

Тому від імені усієї нашої Церкви та усіх дорослих доброї волі звертаюсь до вас, дорогі юнаки та юначки Донецького Екзархату, пастирським словом, бо перш ніж бути для вас учителями та наставниками, хочемо, щоб в нас ви побачили товаришів дороги, яку проходимо спільно. Цей шлях, що стелиться через зранену історію нашого народу, через наші родинні радощі й труднощі, та особисту стежину, є освітлений присутністю Ісуса.

Одного разу святий Йоан ХХІІІ, ділячись особистою таємницею вміння будувати стосунки із кожним, говорив: «Коли зустрічаю когось із дорослих, уважно придивляюсь на нього й уявляю якою він колись був дитиною. Коли ж дивлюсь на дитину – з пильністю приглядаюсь, щоб уявити собі, яким дорослим колись стане». Справді, ці слова Доброго Папи відкривають нам цікавий метод спільно подивитись одне на одного із захопленням. Я дивлюся на вас і мрію про ваше майбутнє, запрошую усіх дорослих робити так само. А вам, дорогі друзі, пропоную придивитися до нас, які також колись проживали свої непрості роки підліткового етапу. У нас багато спільного!

Увійшовши або вже мандруючи «Країною Підлітковості», ви пригадуєте початок Євангелії від Івана. У першому розділі маємо різний досвід зустрічі Ісуса. Перші учні зустріли Ісуса, бо слухали когось, хто був для них авторитетом, учителем і наставником. Біля Івана Христителя вони хотіли зростати, відповідаючи на його чіткі правила. Однак перший розділ закінчується неочікувано по-іншому – так, як це стається у підлітковий період. Ісус зустрічає Филипа і каже: «Іди за мною!» (Ів. 1,43). Не знаємо, що надихнуло його серце сміливістю або в якому стані він перебував, що, почувши запрошення, без вагань починає крокувати стопами Учителя. Скільки б ми не роздумували про мотиви, перед нами залишається факт – пішов за Ісусом, і не тільки… Напевне і ви знаєте, що пригоди добре проживати разом із тими, кого любимо.

Филип Ісусове запрошення захотів розділити із другом Натанаїлом, саме тому спішить до нього, щоб розповісти про того, кого очікували, і який дав себе знайти. Звісно тут не про математичні розрахунки чи фізичне вимірювання дистанції. Мова про знання серця. Филип на міру свого віку та досвіду не боїться шукати. І, як бачимо з євангельської розповіді, – мова не про матеріальні речі чи якісь довготривалі плани. В його очікуванні мова про щось значно глибше, що стане натхненням усього його життя, поезією його любові, пошуком, як цей вогонь в серці і радість із зустрічі передати іншим. Бо серце, яке любить, – відчуває, шукає і віднаходить собі подібних.

Для Филипа це був Натанаїл. А після Зіслання Святого Духа – усі ті, кого зустріне і розповість про це запрошення того далекого дня. Його стиль і спосіб переконувати не надто вишукані. Не має спецефектів, а лише простота, яка спонукає до дії, змушуючи вийти із зони власного комфорту та замкненості, подивитись із захопливою цікавістю на Того, до кого кличуть – Ісуса, або на тих, які вірують і знають Його – «Прийди та подивися» (Ів. 1,46).

Так і розпочалась пригода віри Натанаїла (Вартоломея). На початку він виявляє притаманне кожному недовір’я, скептицизм і небажання. Та все ж другу вдається підштовхнути приятеля до першого кроку – цікавости. Чи може якийсь мандрівний Учитель сказати правду про мене самого? Чи може Незнайомець відкрити мені глибину мого бажання і спрагу мого серця до життя? Напевно ці або подібні думки змушували сповільнювати його крок до зустрічі із Тим, хто «Його знає» (пор. Ів. 1,48), знає від найпершого моменту, коли серце почало битись, коли налягала темрява, або захлинався від труднощів, або коли захоплювався із зачудуванням усім, попри людську мізерність і бідність духа (пор. Пс. 139).

Ці всі страхи та нехіть поступаються цікавості перед словами ще Незнаного Незнайомця – «Бачив я тебе!» (Ів. 1,48), у Тобі немає лукавства! Це так, ніби Ісус хоче йому сказати, що те все, що він прожив, як думав, до чого стремів було чесним пошуком, але не там де потрібно. Він не каже Натанаїлові – «Ти помилявся, робив не правильно, тому результат такий собі – ніякий!» або «Твоя помилка в тому, що Ти просто сидів під смоковницею і думав, але нічого не робив, не доклав зусилля». Слова Ісуса інші: «Я Тебе бачив…»

Подумайте на хвилинку про фантастичність цього слова Учителя із Назарету. Скільки людей нас бачать, дивляться на нас. Як бачать нас наші батьки, дідусі і бабусі, наші рідні брати і сестри, або наші вчителі, тренери, друзі. Ми є, а отже, усі нас бачать і дивляться на наші вчинки, дають свої судження. Ми й самі іноді шукаємо ствердного погляду когось, чия думка для нас є важливою. В цьому шуканні змісту слів «бачив я тебе» спробуймо піти далі, щоб зрозуміти, яким було судження Ісуса про майбутнього друга. Наприклад, подумайте, як дивиться на нас лікар, коли ми приходимо до нього, щоб бути здоровими, або як дивиться на нас тренер, коли приходимо вперше на тренування, розгублено не знаємо від чого почати, або погляд вчителя музики, коли ми вперше беремо до наших рук музичний інструмент, тільки намагаємось видати перші звуки. На старих фотографіях з дитинства можете побачити захоплений погляд ваших батьків, які напочатку оберігали вас, щоб ви не набили ґуль та синців, а потім були поруч, коли ви робили перші кволі кроки, набираючи рівноваги. Пригадайте погляд священника у часі сповіді: там не має ні осуду, ані знецінення, а лише бажання примирити з Господом, відпустити кожного в обійми Божого Милосердя. Врешті, згадайте і погляд ваших друзів, який спалахує, коли тільки бачать вас, як з’являєтесь на горизонті, і вміють розпізнати вас навіть у натовпі. Напевно таким мусів бути і погляд Ісуса, погляд, який «роззброїв і ввів» (пор. Єрем 20,7-9).

Роздумуючи про всі ці погляди різних людей, які поруч, знову повернемось до Натанаїла. Він, учень, що сидів під смоковницею, стає кожному з нас притчею. Його історія, як тінь від світла сонця, тягнеться у нашій особистій історії. Він також дивиться на Ісуса, як інші Апостоли, його погляд є важливим, як важливою є думка кожного для Його друзів сьогодні. Євангелист Іван показує дві сходинки, які необхідно пройти, щоб заприятелювати з Ісусом. Натанаїл, поки не чує слів Ісуса, дивиться на Нього «по-людськи». І це є перша сходинка. Це чесне бачення, але воно поверхневе, тому не дає відповіді, на запитання: «Що такого в Ісусі побачив Филип, Андрій, Іван, Петро, а згодом Марія Магдалина та інші і так аж до сьогодення?» Цей перший спосіб дивитись на Ісуса допомагає сказати, що Ісус – один із нас, що Його життя, переживання, втома і навіть смуток є такі, як і наші (Катехизм Католицької Церкви, 470). Так ми дійшли до другої сходинки, на яку сам Натанаїл не ступив би, якби Ісус не простягнув руки – це погляд вірою. Насправді це для нас не чуже, інколи просто забуте. Ми й самі добре знаємо, що попри «болота смутку», як у «Нескінченній історії», – писав Міхаель Енде, – усе запалює та оживляє надія, бо безнадія осквернює все печаллю. Антуан де Сент-Екзюпері у «Малому Принці» пояснив: «Найголовніше очима не побачиш, добре бачить лише серце». Коли Натанаїл бачить Ісуса і по-людськи і вірою, тобто усім серцем, чує обітницю Учителя – «Бачитимеш більше, ніж те» (Ів. 1,50). Від зустрічі з Учителем до сповнення обітниці «бачитимеш більше» стелилась уся історія-пригода Натанаїла: шлях з Ісусом аж на Голготу, перебувати з іншими апостолами, власні розмисли на одинці і смуток, що попри бажання не може переконати усіх і притягнути так, як і сам був віднайдений. Те «більше», а одночасно величне, про яке говорить Господь – це любити усіх, так як Він тебе полюбив і обрав бути тобі другом (пор. Ів 13,34). Для цього потрібний час і терпеливість навчитися від Господа, що усе є даром або Небесного Отця, або доброти людей, бо ніщо не є саме собою.

Завершити це моє перше слово до вас хочу двома думками. До молоді на початку цього року Святіший Отець Лев XIV сказав такі слова: «Спробуймо разом по-справжньому жити цим духом дружби, братерства, пошуку себе разом, тому що знаємо, коли ми разом, не існує жодних труднощів, яких би ми не здолали. Бути самотнім, часто, – це страждання. Але коли ми з друзями, коли ми з родиною, коли ми з тими, хто любить нас і хто бажає нам добра, ми в стані рухатися далі. Завжди майте цю мужність! І нехай Ісус завжди дає вам віру, здатність сказати: “Так, Господи, я йду за тобою, я йду з тобою”. І ми знаємо, що Ісус завжди з нами, завжди йде поруч із нами» (До римської молоді, 10 січня 2026).

І, як побажання, хочу залишити вам слова із записки, яку Джоні залишив своєму другу Панібою, після геройського вчинку рятування дітей: «Ти ще маєш досить часу, щоб стати таким, як ти хочеш. У світі є ще багато хорошого» («Аутсайдери» Сьюзен Елоїз Гінтон).

Святий Іван Боско любив повторювати, що ані до Неба, ані до пекла ти ніколи не йдеш сам, а завжди ведеш тих, кого любиш. Друзі, давайте з любові до Ісуса приведім і віднайдім для Неба всіх тих, кого любимо, із ким вчимось, з ким мріємо та будуємо плани, і тих, хто ніби поруч, але іноді так далеко.

«Нехай Господь благословить тебе і охороняє тебе! Нехай Господь світить обличчям своїм до тебе та милує тебе! Нехай Господь оберне обличчя своє до тебе і дасть тобі мир!» (Чис. 6,24-26)

Благословення Господнє на вас!

+ МАКСИМ РЯБУХА

Екзарх Донецький

Дано в Запоріжжі, при Курії Донецького Екзархату УГКЦ,

дня 17 вересня 2026 року Божого,

у свято святої мучениці Софії і трьох її дочок: Віри, Надії та Любові