5 Листопада 2023

Італійське інформаційне агентство «ACI Stampa» зробили серію публікацій щодо життя священиків, їхніх сімей та вірян в Донецькому екзархаті. На разі вже є публікації про о. Сергія Паламарчука та його служіння на Донеччині, о. Івана Талайла і його родину, сім’ю о. Ігора Пагулича, а також про служіння о. Романа Вовка в Запоріжжі.
Яким є душпастирство дітей та молоді в прифронтових містах Донеччини?
Отець Сергій Паламарчук родом з Донецька. До священства навчався на факультеті філософії та релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту, де здобув спеціальність філософії та релігієзнавства. А згодом, відчувши покликання до священичого служіння, навчався у місті Дрогобичі у Греко-Католицькій духовній семінарії Львівської області, а згодом прийняв дияконат і священичі свячення. У 2013 році його відправили на навчання до Риму, на програму місіології Папського університету Урбаніана.
Під час навчання в Італії ніс душпастирське служіння капелана в українських Греко-Католицьких громадах «Матері в молитві» та в українській парафії у місті Формія, в італійській парафії у місті Таранто.
У 2016 році, після закінчення навчання, рішенням владики Степана Менька, повернувся в Україну: «Після римських студій я був призначений служити в м. Лисичанську для створення нової парафії в Луганській області. Тоді нам вдалося зареєструвати там нову парафію і почали будувати храм». Освячення цього храму було заплановано на осінь 2022 року, але з початком російського вторгнення на наші землі все довелося відкласти. Крім того, після повернення з навчання в Римі служив на парафії м. Сєвєродонецьк Донецької області, де громада вже була зареєстрована, але не діяла. На початку 2017 року священик заснував дві нові парафії в селі Муратове та селі Капітанове Луганської області, за 42 км від Сєвєродонецька.
Про перші дні війни згадує так: «Все змінилося в один день. Багато наших парафіян потрапили в окупацію, але частину вдалося витягнути на підконтрольні території України». Так священик зі своїм другом салезіянським капеланом о. Олегом Ладанюком мікроавтобусами привезли майже всіх парафіян із Лисичанська та Сєвєродонецька, а також гуманітарну допомогу.
Влітку 2022 року священику вдалося організувати на Прикарпатті дитячо-юнацький табір «Світанки України» для дітей та підлітків із парафій Луганської області. А цього літа 2023 року знову організував табір у Карпатах для дітей внутрішньо переміщених осіб із парафій Луганської області та Донецької області. Крім того, на парафії Святого Миколая Чудотворця в селі Муратове Луганської області була створена спільнота дітей та молоді «Світанки України».
Незважаючи на війну, о.Сергій не втрачає потягу до знань, тому восени 2022 року вступив до державної магістратури соціальної роботи та педагогіки Дніпровського університету імені Альфреда Нобеля.
На передовій у Покровську Донецької області його призначили служити вже під час повномасштабного вторгнення. Від 2023 року о. Сергій опікується парафією Юрія Побідоносця, яка є однією з найстаріших у всьому Донецькому екзархаті. У 2000 році тут освятили храм.
«Коли я приїхав на цю парафію на Різдво, пароха деякий час не було. Час від часу сюди приїжджав отець із сусідньої парафії. Я почав служити Літургію, і люди почали приходити. Ми разом почали соціально-гуманітарну роботу на парафії. А навесні цього року вже почалася робота з дітьми», – розповідає священик Сергій про життя парафії.
Почалося все з недільних катехитичних зустрічей. Потім, коли надворі потеплішало, на території храму почалося більш активне душпастирство дітей та молоді. «У цьому нам допомагали волонтери, аніматори, семінаристи, дитячі психологи. Таке християнське дозвілля влітку тривало з 9:00 ранку до 20:00 вечора. Ми виросли до того, що маємо свого парафіяльного катехита, парафіяльного вчителя і соціального помічника. А потім ми організували літню школу, де діти були розділені на групи, художній гурток», – розповідає він.
У вересні робота з дітьми проводилася щодня у другій половині дня, після уроків. А щосереди – Божественна Літургія для дітей. «Потім, як правило, ми разом п’ємо чай. Також з осені ми ведемо дружні бесіди між вчителями і дітьми, допомагаємо дітям робити уроки», – розповів отець Сергій.
Що означає бути дружиною греко-католицького священика на Донеччині?
Отець Іван та Мар’яна Талайло прийняли таїнство подружжя 15 років тому. У 2014 році вони пережили трагічні події, пов’язані з захопленням Донецька. А останні 7 років вони живуть у Кривому Розі Дніпропетровської області, де отцю Івану вдалося заснувати нову парафію Святого Миколая Чудотворця та збудувати храм. Після російського вторгнення в Україну вони допомагають переселенцям.
«Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася в селі моєї бабусі під час літніх канікул 2007 року на Львівщині. Ми цілий рік спілкувалися, зідзвонювалися, а потім почали зустрічатися, коли Іван навчався в Греко-Католицькій семінарії в місті Дрогобичі. Цьогоріч виповнюється п’ятнадцять років нашому знайомству», – розповідає пані Мар’яна. За її словами, о. Іван одразу виявив бажання служити на сході України, ще навчаючись у семінарії та час від часу відвідуючи місії на Донбасі. «Під час наших зустрічей він готував мене служити там. Готова була йти за ним. Батьки нас не зовсім розуміли, але ми зробили свій вибір!» — каже дружина священика.
Від початку повномасштабного вторгнення російського вторгнення в Кривому Розі лунає чимало вибухів і не знаючи, що буде, вони збирають парафіян у церкві на молитву. На початку Мар’яна поїхала з дітьми на захід України до батьків та вже через 2 місяці повернулася назад. “Я чула, що окупанти вже за 30 км від нашого міста. Зараз я працюю в “Карітасі” соціальним працівником, навчаюся на третьому курсі Українського Католицького Університету на катехита і пишу вірші”, – розповіла вона. Подружжя також допомагає переселенцям та заснувало спільноту матерів і дружин загиблих «Незламні».
Ще одне свідчення дружини греко-католицького священика з Кам’янського, що на Дніпропетровщині, – Марія Пагулич. Після закінчення Дрогобицького педуніверситету у церкві познайомилася з майбутнім чоловіком. Адже її батько був церковним співаком, а майбутній чоловік – семінаристом. “Ми зустрічалися півтора року, і вже тоді він мені сказав, що має намір стати священиком на сході України. Для мене це не було проблемою, тому що я виросла у цьому регіоні. І зараз ми тут служимо, протягом 20 років”, – каже Мар’яна.
Під час російського вторгнення отець Ігор Пагулич з дружиною не покидали міста. Своїх шістьох дітей вони посадили в евакуаційний автобус, який прямував на захід України, де й пробули до літа. Пані Марія працює в місцевому Карітасі Кам’янського, заснованому у 2015 році як відповідь на першу фазу війни. У Карітасі займається плануванням, написанням проектів, а на парафії, де служить її чоловік і засновано волонтерський центр, веде недільну школу, а також є директором катехитичної школи.
«Ще напередодні весілля ми обговорювали наші сімейні цінності, тоді отець Ігор сказав мені, що мріє мати багато дітей у родині, а для мене, крім цього, важлива освіта, розвиток і професійна реалізація. Господь благословив нас. Не дивлячись на народження дітей, я вчуся і зараз працюю. Я завжди в русі і на службі!».
«Ми можемо померти будь-коли, тому часто сповідаємося»: отець Роман Вовк
Після закінчення навчання в Івано-Франківській семінарії у 2001 році, отець Роман Вовк розпочав душпастирське служіння в Донецьку. Адже, за його словами, на той час був великий брак Греко-Католицьких душпастирів. Однак коли у 2014 році почалася війна, навесні його дружина з дітьми покинула місто, а сам священик залишився в Донецьку до кінця літа того ж року.
Згодом о. Роман півтора року служив у Кривому Розі, допомагав місцевому Греко-Католицькому священику. Згодом опинився у великому промисловому місті Запоріжжі. «На той час у місті була лише одна Греко-Католицька громада. Тож нам вдалося створити ще одну нову громаду на правому березі міста», – пояснює він.
А вже в листопаді 2017 року новоутворена парафія «Матері Неустанної Помочі» молилася у старій хатині. Згодом там почали будувати церкву та катехитичний центр. “Спочатку я молився з 12 парафіянами, а сьогодні на недільну службу приходить майже 100. Багато вірян виїхали під час масштабного вторгнення, водночас багато приїхало до нас з окупованих територій. Уже до і під час війни ми завершили будівництво дитячого центру, де даємо дітям можливість навчатися», – каже священик. Адже Запоріжжя – прифронтове місто, вибухи лунають щодня. Тому навчальні та дошкільні заклади тут закриті і діти навчаються дистанційно. Їм катастрофічно не вистачає живого спілкування, тому для них створили простір для спілкування та навчання у церкві, яку відвідує понад 250 дітей.
Також у центрі є невеликий дитячий садок, який щодня відвідують близько 20 дітей, різні групи, недільна школа, вокал, фітнес, англійська мова. Згодом у центрі планується започаткувати навчальні курси з 3D моделювання. “За таких обставин ми зараз будуємо надійний простір, тому що ми живемо поблизу фронту і розуміємо, що діти повинні бути в безпеці. Діти постійно навчаються дистанційно в традиційних школах, тому ми також допомагаємо їм із домашніми завданнями”, – каже о. Роман.
Про життя зі щоденними вибухами священик розповідає так: “Наше місто знаходиться за 25 км від лінії фронту, тому в місті часто чути вибухи, ворожа армія запускає ракети чи безпілотники. Це часто буває вночі. Ми живемо з думкою, що можемо померти де завгодно та будь-коли, тому сповідаємося частіше».
За матеріалами Руслани Ткаченко для ACI Stampa

12 Лютого 2025
Паломництво надії: Досвід перших паломників з України

12 Лютого 2025
Українські військові капелани взяли участь у Ювілеї збройних сил, поліції та сил безпеки у Ватикані

9 Лютого 2025
Упокоївся в Бозі 97-річний отець салезіанин Василь Король

7 Лютого 2025
Діана з Донецька — до Папи Франциска: Молодь Сходу України сьогодні — це люди, які змушені подорослішати раніше, ніж мали б